Читать онлайн книгу "Благослови, душе моя, Господа!.."

Благослови, душе моя, Господа!..
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #16
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii. «Благослови, душе моя, Господа…» – збiрка щоденникових записiв, спогадiв та роздумiв, зроблених Романом Іваничуком протягом одного року у складний для краiни час – починаючи з 5 вересня 1991-го (в день пiдняття над будинком украiнського парламенту синьо-жовтого прапора i через тиждень пiсля того, як Верховна Рада УРСР проголосила Акт Незалежностi Украiни) i закiнчуючи 5 вересня 1992-го. Це сокровеннi думки письменника, депутата, члена опозицiйноi Народноi Ради, щодо створення незалежноi Украiнськоi держави, переосмислення ним минулого i сьогодення, його надii i сподiвання на щасливе майбуття нашоi краiни.





Роман Іваничук

Благослови, душе моя, Господа!..



© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2020

© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2020

© В. В. Габор, примiтки, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020


* * *


Чи вiдкрили початок, щоб шукати кiнець?

    Євангелiе вiд Томи






1


5 вересня 1991 року.

Живемо в добi, коли полiтики або нiчого не знають i не можуть передбачити майбутне, або зовсiм безсилi коригувати хiд iсторii, коли закони випливають iз несправедливих засад, а якщо i справедливими народжуються, то не е чиннi; коли церква, виборсавшись iз приниження i негацii, виконуе не духовну, а полiтичну функцiю, – тож на допомогу людям, якi потрапили в безвихiдь, а радше впали у зневiру, приходять, немов у середньовiччi, ворожбити, вiдьми й упирi, а теж змодернiзованi види окультних сил – екстрасенси, контактери, iнопланетяни. Можливо, вже десь бродить по нашiй землi новiтнiй Гришка Распутiн…

Парадоксальним е те, що я пишу цi рядки через тиждень пiсля того, як Верховна Рада УРСР проголосила Акт Незалежностi Украiни, i в день пiдняття над будинком украiнського парламенту синьо-жовтого прапора.

Сповнилась мрiя багатьох поколiнь украiнцiв – зруйнованих, знедолених, з’яничарених i уцiлiлих, сповнилась мрiя мого життя!.. Так чому ж не перехлюпуеться через креш моеi душi радiсть, чому я не смiюся, не плачу з утiхи, чому нинi, вихопившись iз натовпу, який на майданi перед Верховною Радою кричав i «слава», i «ганьба», – геть подався з площi осамотнений i скулений, немов побитий пес, – я, депутат украiнського парламенту, член опозицiйноi Народноi Ради, яка виборола для Украiни незалежнiсть, i в незрозумiлому смутку сиджу ось цiлу нiч у своему готельному номерi…

Я врештi збагнув, вiд чого мiй смуток. Гай-гай! Народи Європи в такий безмiр вiддалилися вiд нас, немов тi два азовськi брати, що полишили третього на степовому перепуттi; третього залишили в його нацiональному середньовiччi – з ворожбитами, вiдьмами й змодернiзованими рiзновидами окультних сил, з нечинними законами, сплюндрованою бiльшовизмом землею, з розлiнивленим i пропитим господарем тiеi землi, з ордою непомностi в людських душах – обкраденого – i розбудженого. Виборсуйся тепер сам зi свого середньовiччя, куди тебе загнали жорстока iсторiя i твоi власнi добродушнiсть та довiрливiсть, доганяй своiх лукавих братiв, що покинули тебе на безводдi й безхлiб’i!

Благословилося на свiт: над Киевом iз кокона ночi проколюеться тихий i погожий осiннiй ранок. І цей величний початок першого дня на вiльнiй Украiнi раптом додае менi отухи: нiхто хай не думае, що з якихось там об’ективних причин ми вiдкотилися у своему розвитку на цiлi столiття, – ми таки знаходимося, якщо брати до уваги iсторiю украiнського народу, в нацiональному середньовiччi i мусимо знайти в цiй реальностi найвищий оптимiзм.

Бо, коли б лише припустили, що живемо такi, як е, у пiзньовiччi, за яким неминуче приходить кiнець нацiонального життя, i ми опинилися на митницi з порожнiми торбами, – втратили б потребу працювати i нiколи нiчого не змогли б передати не знаним нам сьогоднi прийдешнiм земним чи то космiчним цивiлiзацiям.

Не виннi ми, що залишилися позаду, та виннi будемо, якщо не окреслимо чiтко мiсця свого знаходження. Тому я стверджую (не з мотивiв пiсного патрiотизму, а з тверезого усвiдомлення нашоi реальностi): украiнська нацiя, ще молода й сповнена енергii, вийде дужою iз свого середньовiччя, бо так хоче свiтова гармонiя, яка, не буваючи нiколи ущербленою, не зможе обiйтися без державного досвiду п’ятдесятимiльйонного украiнського народу.

Я беззастережно вiрю у справжню незалежнiсть Украiни, i для цього не потрiбно бозна-якоi одержимостi, бо творення самостiйноi Украiнськоi держави вже цiле столiття вiдбуваеться на моiх очах.

Не перебiльшую. Мое свiдоме життя, до якого я додаю життя моiх батькiв, бо вони мене виховали i стали первнем моеi свiдомоi сутностi, тривае вiд початку нашого столiття. Мое життя пройшло через спробу творення украiнськоi державностi в 1917–1921 роках, вигартувалось у трагедii сорокових рокiв i посiдае певне мiсце в нинiшнiй боротьбi за незалежнiсть Украiни, в якiй я фiгурую як недосвiдчений полiтик i досить досвiдчений письменник.

Хочу розповiсти про свое життя в контекстi кiлькадесятилiтньоi iсторii мого народу. Благослови, душе моя, Господа за те, що прилучив мене до боротьби за волю Украiни…

Чи то ж само прийшло в мою свiдомiсть те болiсне прагнення вiддати свою посильну жертву на вiвтар нашоi незалежностi?

Напевне, так. Неволя навiть тодi, коли в рiднiй хатi пануе достаток i в сiм’i нiхто не мае найменшоi уяви про голод, коли ласкава мати вчить свого мiзинчика доброго тону, змалку готуючи його до елiтарного життя, коли батько, сiльський учитель, помiтивши в своему синовi пристрасть до книг, створюе для нього сувору систему читання, а в хатi ж повно рiзноманiтноi лiтератури, коли сiльськi хлопчики-ровесники заздрять твоiй ошатностi й чистотi, – навiть тодi з повiтря, з прочитаних книжок, з тривожних перешiптувань батька з матiр’ю, бiдкань селян, що приходили до вчителя за порадою, з тужливих пiсень учительськоi служницi-сироти, з бравого вигляду пихатого жандарма в «рогатiвцi», з перемовлянь портретiв Тараса Шевченка та Івана Франка (не сумнiвайтесь, я добре чув, стоячи пiд дверима спальнi, коли нiкого не було в хатi, як гримотять iхнi то урочистi, то гнiвнi голоси) – з усього цього спадала на мене сiра мряка принизливоi задушливостi, що вiдчужувала мене вiд чарiвноi природи i накочувалася звiдусiль у моему зеленому Трачi, мов повiнь, i я боляче вiдчував, що краса свiту не належить анi менi, анi батьковi, анi трацьким селянам, а комусь чужому, може, тому жандармовi в кашкетi з ремiнцем попiд шиею, а певне, i не йому, а комусь iншому, вищому i сильнiшому, якого я не бачив i не знав, а вiдчував його присутнiсть повсюдно, – i була це неволя.

Я виростав у нiй, але без неi у душi, я завжди у своему свободолюбствi був вiльний, бо вiльний е той, хто не скорюеться. Не ставлю собi цього в заслугу – почуття свободи властиве людинi як дихання, а втiм, були й сильнiшi за мене. Це тi одиницi, яких, зрештою, набереться в нас цiлий легiон: вони без жодноi перспективи (з точки зору не полiтики, а невольничоi непроглядностi у щоденному побутi), спонуканi винятково свободолюбством, чинили одчайдушний викличний опiр i свiдомо йшли в тюрми та на муки – в Березу-Картузьку, в застiнки НКВД, гестапо, КГБ; я ж вибрав для себе мiсток товщиною з волосинку, по якому самостiйно рушив, балансуючи мiж синiм небом угорi i чорним Стiксом внизу, i аж тепер, коли щезла загроза покари за непокiрнiсть, я збагнув, що треба було мати чуйний вестибулярний апарат порядностi, щоб не схибити i не впасти в те багно, яке внизу чекало на мене i з якого вибратися було б уже неможливо.

А падали…

Трагiчна доля спостигла знаного украiнського поета, колишнього мого друга Бориса Олiйника, який, ступаючи по тому волосинному мiстку, сягав обома руками за марними принадами нагород, звань, посадових крiсел – i схибив, спокушений облудним блиском тимчасовоi слави. Я переконаний, що наодинцi iз собою вiн нинi передумуе трагедiю свого творчого життя. Бо ж не може бути такого, щоб приятель Івана Драча, Дмитра Павличка, Анатолiя Шевченка, зрештою – Григора Тютюнника! – так безнадiйно захряс у ренегатствi. Ще ж не зiрванi всi мости – можна покаятися перед народом!

Гай-гай, Борисе… У тяжкi часи брежневського безпросвiтгя ви удвох з Юрiем Мушкетиком мали мужнiсть 1967 року надрукувати в журналi «Днiпро» мою «Спрагу», за що тяжко потерпiли i не каялися; ти смiливо виголошував палку промову на могилi Володимира Пiдпалого, за що тебе цькували кагебiсти; а скiльки вечорiв i ночей ми провели з тобою у твоiй i моiй хатах, тихо розмовляючи про незалежнiсть Украiни i присягаючись вiддати свое життя за неi… А нинi ти прагнеш реанiмувати злочинну комунiстичну партiю, яка знищила мiльйони украiнських життiв i душ, ложно мовлячи, що борешся за Украiну. І не хочеш бачити, i очi заплющуеш на очевидне: Украiна зможе стати вiльною тiльки тодi, коли назавше скине iз себе пута бiльшовицькоi iдеологii, яка брехнею i пiдступом безупинно, немов шашiль, руйнуе в людинi те, що робить ii людиною, – особистiсть. А ознаками особистостi е гордiсть, незалежнiсть, господарнiсть, нацiональна свiдомiсть. Чи ж не з цими природними людськими якостями майже вiсiм десятилiть так нещадно змагався червоним вогнем i брехливим словом бiльшовизм, залишаючи за собою моторошнi цвинтарища у Бикiвнi, пiд Вiнницею, в Дем’яновому Лазу, в Дрогобичi, у кожному мiстi, мiстечку i селi, а найспустошливiшi – в людських душах. Яка ж трагедiя спостигла нашу нацiю, коли ми нинi задумислюемося над тим – проголосуе чи не проголосуе украiнський народ за Украiну, коли вiдомий украiнський поет на чужинецькому найвищому форумi заявляе свiй протест проти суверенностi власноi держави!

Не дивуюся патологiчним шовiнiстам типу народних депутатiв Терехова, Багрова, Корнеева: iм страшно залишатися на бiлому свiтi без «едiной i неделiмой», але яка спонука керуе такими украiнцями, як депутат Олександр Коцюба, який лише задля того, щоб втриматися у крiслi члена Президii Верховноi Ради, ганьбить себе щоденним ренегатством i мужньо витримуе глузи всього народу; як Борис Олiйник, який i пiсля розпуску комунiстичноi партii залишаеться вiрний ii злочинним iдеям i, не встидаючись ганьби, вiдверто про це заявляе; як режисер Харкiвського драматичного театру Ігор Борис, що то напередоднi проголошення незалежностi Украiни заради партiйно-комунiстичних почестей назвав на останньому з’iздi КПУ синьо-жовтий прапор шматою, або доволi освiчений народний депутат Украiни Олександр Мороз, котрий нiяк не може зрозумiти, що комунiстична Украiна – це нонсенс, це виродження нацii.

Як же вдалося менi пройти по волосинному мiстку i не впасти у Стiкс? Перебираючи у пам’ятi, немов зернята на вервечцi, кожен прожитий день, я спинився на трьох моментах, вирiшальних для мого формування.

Ще у третьому класi я прочитав у дитячому журналi «Свiт дитини» оповiдання про генерала УГА Мирона Тарнавського «Лицар без тiнi i без плями». І донинi вважаю генерала найталановитiшим вiйськовим дiячем Украiнськоi Галицькоi Армii, а тодi вiн став моiм кумиром, i я уявив себе в майбутньому таким самим воiном, як вiн. Цi дитячi мрii тривожили мене i пiзнiше: не раз, натягнувши шапку-невидимку на голову, я з револьвером проникав у Кремль i з насолодою вбивав Сталiна, дещо пiзнiше бачив себе полковником УПА… То вже потiм довелося мiняти «багнет» на перо. А тодi пiд враженням прочитаного оповiдання я, тиняючись бiля стiни, ловив свою тiнь, що падала вiд гасовоi лампи, нiби хотiв ii спiймати й викинути геть, i шепотiв: «Буду без тiнi i без плями…» Батько, пам’ятаю, переглянувся з матiр’ю i моргнув iй, щоб не заважала. Цi слова дитячоi обiцянки були при менi все життя. Чи вдалося пройти незаплямованим? Здаеться, так. Але не янголом – янголи на землi не живуть.

Важким струсом була для мене звiстка про розстрiл мого стрийка Михайла Іваничука, професора Харкiвського iнституту народноi освiти, знаменитого полярника. Про це нам, дiтям, пошепки розповiв батько взимку 1940 року i наказав мовчати: наша сiм’я була у списках для депортацii в Сибiр… Я вийшов тодi в сад. Надворi лютувала ота страшна зима за «перших совiтiв», коли енкаведисти начиняли галичанами паквагони i вивозили на голодну й холодну смерть у Сибiр. Я пiдняв кулачка й вигукнув у морозне небо: «Стрийку, помщуся за тебе!» Клятву свою я виконав як зумiв: працюючи над iсторичними романами, я весь час мстив за Михайла Іваничука, а ще за знiвечену долю мого брата Євгена, який десять молодих лiт промучився у воркутинських таборах – за тi роки з нього, напевне, сформувався б справжнiй письменник, про що засвiдчили опублiкованi недавно його каторжанськi спогади «Крок влiво, крок вправо».

Але перед виконанням клятви я мусив зробити ще один крок, i це був головний момент мого письменницького становлення. Першими збiрками моiх новел, а особливо романом-трилогiею «Край битого шляху», я зажив неабиякоi популярностi: новели читали на естрадах, а трилогiю, незважаючи на однобоке в нiй висвiтлення життя Галичини мiж вiйнами i пiд час вiйни, iнсценiзували, перекладали iншими мовами, перевидавали. Та ось з’явилися на лiтературному кону Григiр Тютюнник, Валерiй Шевчук, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, i я залишився начебто поза ними, в тiнi. Чому так сталося? – дошкуляло менi. Адже я не знизив свого письменницького стилю, навпаки – критики вважали, що моi стилiстичнi пошуки доволi плiднi… Та вчасно зрозумiв: клятву письменницькоi помсти не можна виконати, пишучи пiвправди.

І написав я тодi немовби епiлог до своеi трилогii – повiсть «Спрага» («Зупинись, подорожнiй!») – про пiслявоенний бiльшовицький терор у Галичинi. Окремою книжкою твiр так i не вийшов, а редакторам журналу «Днiпро», в якому «Спрага» була опублiкована, й авторовi теж було учинено жорстокий погром.

Зате я виграв першу свою битву з бiльшовизмом: працюючи над повiстю, зумiв переступити межу страху, i тодi простелилася передi мною нова лiтературна дорога, якою йду донинi, назавше вiдкинувши спокусу кон’юнктури та оглухнувши до нашiптувань самоцензора.

А мiж цими найважливiшими для мене моментами вирувало розмаiте життя. Було б фальшиво стверджувати нинi, що ми тiльки те й робили, що боролись i страждали. Ми були життелюбами i брали в долi те, що вдавалося взяти: ми дружили i закохувалися, нiколи не скиглили, нашими супутниками були смiх, жарти, самоiронiя, сарказм i оптимiзм. Кожен з нас, зрештою, вiрив, що на мiських ратушах i на банi Верховноi Ради Украiни доконче будуть колись майорiти нашi нацiональнi прапори, – без цiеi вiри я не написав би й рядка. Та хто мiг сподiватися, що це станеться за нашого життя!

У сiрi днi маразматичноi брежневщини я мав щастя знайти вiрних друзiв. Вiдчуваючи постiйно iхню присутнiсть, я невтомно працював. Кожною своею книжкою або ж рукописом, якщо книжку не вдавалося видати, я звiтував перед ними, кожним iхнiм твором тiшився або ж уболiвав за невдачi.

Що спонукувало мене до щоденноi працi? Вони, моi приятелi? Так. Неволя, протест, сором раба? Звичайно. Я й не уявляю собi, як би я писав, будучи вiльним. А втiм, письменник вiльним нiколи не бувае, бо не конче кайдани його неволять: нестерпного болю може завдати йому сльоза скривдженоi дитини…

Та знаю напевне: надихала мене до творчостi божественна краса свiту, яку нiколи не мала сили затьмарити неволя. І за тi чари, якими вона обдарувала мiй народ i мене самого, я шепочу слова подяки: «Благослови, душе моя, Господа!»

Перший раз я вимовив цi слова кiлька рокiв тому, сидячи на верандi мого улюбленого будиночка над Наварiйським озером.

Сонце хилилося на захiд i входило у чорну бовдуристу хмару. В своему образному баченнi свiту я вже давним-давно позбувся прямих паралелей мiж явищами природи i суспiльного життя, проте на вид потопаючого в чорному вирi диска сонця мене охопило гнiтюче й тоскне почуття безвиходi.

А був то час андроповськоi сваволi, коли органiзованi кагебiстами так званi дружинники з червоними пов’язками на рукавах чинили серед бiлого дня облави: вривалися в кiнотеатри, кафе, ресторани i навiть лазнi, перевiряли документи, випитували, хто й чому не знаходиться на роботi, затримували, – менi цi андроповськi операцii нагадували гестапiвськi лови на людей пiд час нiмецькоi окупацii.

То були днi моеi найтяжчоi депресii. Я сам себе за те ненавидiв, бо ж досить стiйко пережив i сталiнщину, i брежневщину, та ось вигудiла враз передi мною сiра стiна, яку нiколи не обiйдеш i назад не вернешся, бо стала вона клiттю, – хiба що проб’еш головою.

І я, котрий весь час посварював на своiх друзiв, якi хвилево зневiрювалися, опускали руки i замiсть працювати починали нудити свiтом, одного разу, блукаючи удвох з Нiною Бiчуею над Наварiйським озером, застогнав крiзь сльози: «Не буде, нiколи не буде Украiни, все це марно, все це iлюзiя!» – чим вельми здивував свою супутницю, бо дотепер кожен з моiх друзiв знав, що всi вони мають право на сумнiви, крiм мене одного. Тож Нiна мовила спокiйно, немовби стаючи на мое мiсце: «У найтяжчу для народу пору наперед виходять жiнки…» В цьому ми й переконуемося нинi. А тодi Нiнинi слова повернули менi рiвновагу…

У невимовнiй тузi супроводжував я поглядом червоний окраець сонця, а коли смеркло i важкий сувiй чорноти почав розкочуватися, пресуючи землю вiд заходу до сходу, горбатi оболоки на небi враз зажеврiли, свiтляна смуга позначила iх обриси гарячою облямiвкою, мовби сусальним золотом кованою, i простяглася та зигзагувата свiтляна окрайка по всьому небосхилу й пломенiла, не меркнучи, нiби сонце десь там зупинилося або повертаеться назад. Гра свiтла й тiнi тривала довго, дуже довго, i я врештi прошепотiв тi слова, дякуючи Господу, що дав менi щастя бачити це диво, – а може, щоб побачити тiльки це, варто було прийти на свiт?

Я змалку виростав поганином, цiлковито злитим iз довколишньою природою, хоча з релiгii в початкових класах, а потiм у гiмназii завжди мав найвищу оцiнку i майже весь молитовник знав напам’ять. Батьки виховували мене в релiгiйному дусi, хоч самi фанатиками нiколи не були, почерпнувши в науцi Франка основ розумного атеiзму: догми церковнi вiдкидали, Старий i Новий Завiт Святого Письма знали i визнавали iх найвищого рангу фiлософськими творами, християнських обрядiв ретельно дотримувалися, шануючи й сповiдуючи в них нацiонально-язичницький елемент; до священицтва ставилися дещо критично, проте разом зi священиками несли в народ освiту i просвiту, нацiональну свiдомiсть i мораль.

А втiм, критичне ставлення свiтськоi iнтелiгенцii тридцятих рокiв до служителiв культу було здебiльшого напускне, зумовлене модним тодi вiльнодумством. Що ж, був у селi Микитинцях на Косiвщинi священик-атеiст, якого називали двуличним, я знав його – освiченого скептика. А в Дебеславцях на Покуттi мав парафiю молодий отець-целебс, який не так iз своеi вини, як з причини примусового целiбату, запровадженого на Станiславщинi епископом-полонофiлом Григорiем Хомишиним, став несусвiтним бабiем. Але бiльшiсть греко-католицьких отцiв були справжнiми подвижниками вiри й культури: донинi свято зберiгаю в пам’ятi образ отця Гоянюка iз Залуччя над Прутом i всiеi його чесноi родини, його дочок, якi мужньо витримали нiмецькi й бiльшовицькi концтабори, а нинi дзеркалом порядностi й патрiотизму старого отця бачу його внука – артиста Львiвського театру iм. Марii Заньковецькоi Романа Бiля.

Селяни теж по-рiзному ставилися до церкви: були ж серед них нацiоналiсти, радикали i комунiсти. Я знав, наприклад, побожних членiв КПЗУ, вихованих «Просвiтою», але й знав таких, якi в хатi перед образами не знiмали шапок: уже тодi виплоджувався в наших краях бiльшовицький хам.

А ось мiй дiд по матерi вважав себе радикалом. Оскiльки був малограмотний, то засвоiв собi з франкiвськоi науки тiльки нехiть до попiв, яка згодом переросла в безпричинну до них ненависть. Вiн застерiгав мою бабусю: «Якщо прийде ховати мене пiп, то я мертвий схоплюся з лави i – кавулею, кавулею!» Та смерть прийшла до нього досить зарання, i дiд перед економ прошепотiв: «Клич, жiнко, священика, щоб висповiдав; що е на землi, я бачив, а що буде там, – не знаю».

Хочеться менi при цiй нагодi зазначити, що функцiя церкви в нинiшньому духовному вiдродженнi повинна мати певнi межi. Зголоджений за вiрою народ пригорнувся до храмiв i прагне духовно очищуватися в них. Проте святi отцi повиннi розумiти, що до церкви треба навертати передусiм молодь, щоб вона не хамiла в пив’ярнях, пiдпiльних борделях i наркоманських клубах. Чи ж утримаете ви бiля себе юнакiв i дiвчат двогодинними богослуженнями на мiтингових площах, самi ж бачите, як порожнiють майдани, коли ви втрачаете мiру! А тi безконечнi молебнi без урочистих на те причин! Я був якось присутнiй на молебнi в день народження свого приятеля. Виглядало буквально так: образ Божоi Матерi припер отець до пляшок, i правив, i проповiдував, i кропив… Спам’ятайтеся, мiй батько казав колись, що нерозумний священик е найкращим атеiстичним пропагандистом.

Отож, в оточеннi бiльш чи менш вiруючих християн виростав я поганином, щодня, щогодини, щосекунди зливаючись iз природою, i в цьому немае жодного парадоксу, бо свiт довкола мене в своiй сутi був язичницький. Глибокопобожний селянин, навiть не усвiдомлюючи того, що заперечуе християнськi догми, вдавався до ворожби. Коли йшлося йому про щедре роiння бджiл, наприклад, то вiн кидав на Святвечiр жменю кутi в стелю, i та брудна клякса чорнiла над головами аж до передвеликоднього прибирання. На Юрiя напасенi корови поверталися з лiсу iз барвистими вiнками на рогах i були гордi, мов королеви, – я й донинi не розумiю зневажливоi приказки на адресу жiнок, якi не вмiють зi смаком одягатися: «Виглядае, як корова у вiнку». Це несправедливо, корова у вiнку виглядае велично, як сама природа; юрiiвський похiд корiв з лiсу здавався менi завжди найурочистiшою процесiею…

Старосвiтськi дiди з довгим, гладко розчесаним волоссям, у пiдперезаних крайками сорочках поверх холошень, у постолах, задертих догори, мов сани, з нерозлучними тютюновими капшуками й кресалами за тими крайками чи ременями – тi дiди, якi ревно дотримували посту i мужньо вистоювали в церквi на безкiнечних проповiдях згрибiлого вiд рокiв отця Вергуна, «ничтоже сумняшеся» говорили про нявок, яких самi в очi бачили «так, як оце я виджу вас»; були тi нявки начебто неймовiрно вродливi, а ззаду, якщо комусь вдалося заглянути, виднiлися нутрощi. Кожен добрий господар мав свого домовичка, навiть якщо ними були цвiркун або саламандра. А хто мiг заперечити дiдовi Мироняковi, що дiдич Ромашкан на Воловому мае чорта i того йому так добре ведеться, а коли чорт здохне, то й господарка панська розлетиться. «А я що вам казав!» – торжествував дiд у 1939 роцi не так iз зловтiхи над експропрiйованим бiльшовиками помiщиком, як iз гордостi, що не збрехав…

У моему Трачi стати поганином було дуже легко. Ви не бачили Трача? Ну, якщо ви не бачили, то й не зможете зрозумiти, чому – легко…

Минулого лiта я мав гостю з Австралii, панi Стефу Могильницьку родом з Борислава, в якоi я перед тим мешкав, перебуваючи майже два мiсяцi на п’ятому континентi. Для неi Гонконг, Швейцарiя, Альпи, Австрiя, Гонолулу – це так як для мене Коломия, Отинiя, Заболотiв, Снятин…

Та я повiз ii у Трач. І повiрте: як стала моя панi Стефа на Зрубi, звiдки найкраще видно село (якщо взагалi його можна побачити), то так i занiмiла. «Це неймовiрно, – тiльки й сказала. – Є село – i немае його».

А я собi думаю водно: в чому полягае ця вражаюча людей краса мого села? Адже все тут дуже звичайне… Перейдеш кладкою Прут (коли йти по бiсектрисi мiж напрямками Заболотiв – Косiв), минеш гостинцем Тростянку, Пилипи й наштовхнешся тодi на стiну лiсiв, що здиблюються все вгору i вгору. Входиш у той лiс стежкою або дорiжкою, нинi заасфальтованою, а колись у страшних котелебинах, спинаешся нею досить стрiмко до Зрубу, тут виходять з лiсу кiлька хаток, що спинилися на краю горба, i звiдси видно вже Трач.

Лiворуч – Царина: рiвний рядок бiлих хат, вишикувались, немов вояки у шерензi. З Царини сповзае вниз грунтова дорога, яка внизу переходить у Вулицю, якоi здаля нiхто ще не вмiв побачити, – цей кут сховався за горою, на якому стоiть школа, Народний дiм i стрiлецька могила. Вiд школи гора круто спадае вниз до глибокого яру – Мочули, на берегах якого розсипалися хатки. А далi, в бiк Карпат, нiбито вихор налетiв, звiдкись несучи, а тут безладно гублячи по горбах i горбках, по видолинах, узворах i пропастях – хати, сади, пасiки, стайнi, стодоли, шпихлiри, i все те – немов дiти в пiжмурки бавляться: i сховалися, i видно iх. Ця оргiя заспокоюеться аж бiля маленькоi церковцi над потоком, теж захованоi мiж столiтнi високi смереки, що сторожують супокiй померлих трачан i мого батька… А все село оточене перснем лiсiв, якими поросли довколишнi узгiр’я. З цього хаотичного полону, крiзь лiси, прокрадаються на волю вузькi дорiжки, i бiля однiеi з них, на краю села, стоiть i донинi батькiвська хата, а поруч неi – найглибша в селi криниця, аж на двадцять чотири рури, з найсмачнiшою на свiтi водою.

У такому селi дитинi з чутливою вдачею стати поганином зовсiм легко. Тим паче, коли село стоiть посерединi свiту, звiдки однаково задалеко – рiвно по двадцять кiлометрiв – до Коломиi, до Косова i до Заболотова. Тим паче, коли поза цариною в глибинi лiсiв заховалося таемниче урочище Пиконiв, де стояла за мого дитинства тiльки одна хатка гуцула Івана, який мольфарував, на галявинi перед хаткою простилався навеснi килим пiдснiжникiв i бриндуш, поруч з галявиною, нижче, пахтiло гнилизною болотище, у тванi якого втопилася не одна корова, а на днi цього пiдземного озера на Великдень бемкають i донинi дзвони… Тим паче, що в цих лiсах жила добродушна баба Лiсна, яка взимку моторошно завивала з холоду, а влiтку тут бродила у бiлiй льолi красуня Оксана, котра повiсилася через кохання…

Мое дитинство, як я мовив, не було безжурним: звiдусiль тиснуло на мене принизливе вiдчуття неволi. Але той благословенний чар довколишньоi природи щоденно очищував мене, тож я врештi-решт завжди почувався щасливим.

Хiба то не щастя читати довгими зимовими вечорами «Три казки дiда Охрiма» Андрiя Чайковського й беззастережно вiрити в описанi там дива та страхи, i боятися, i знати водночас, що то казка, а вранцi вибiгти на подвiр’я, зробити перший слiд на рипучому снiжку i сторопiти вiд раптовоi перемiни казки в реальнiсть: повиростали на городi сугорби снiгу, i стоiть, по колiна застрягнувши в них, старий горiх з обвислими сивими бровами й кустратою бородою – достоту дiдуган-чарiвник iз казки Чайковського, мае вiн очi i товстелезний нiс, i лякае мене той дiд вкрадливим дзiнькотiнням – то падають голки iнею на зашкарублий снiговий покрив. А високi акацii поза стодолою обплутали свое гiлля памороззю, немов ялинковими колючими гiрляндами, а на даху стайнi сидить надутий ворон, зловiсно чорний на тлi бiлизни, вiн голодно каркае, зизуючи одним оком на мене – чи я чого йому не винiс. Зi стайнi тягне теплим запахом вчорашньоi пареноi сiчки i молока, i вже виходить з хати з дiйницею в руцi служниця Мiлька, йде спiваючи. Вона в нас бiльше спiвала, нiж говорила, а тi пiснi були такi правдивi й природнi, як довколишнiй свiт, i коли я знаю нинi так багато пiсень, то це вiд неi. Йде Мiлька спiваючи, а я стою i плачу, до глибини дитячого серця вражений довколишньою красою i тужливою пiснею.

Коли ж настае весна, то я вже днюю в зарослому дубами, грабами, липами й хащiвником яру в кiнцi нашого города. На днi глибокого iзвору струменить потiчок, вливаючись i випливаючи з маленького ставка, в якому шугають воронобокi мересницi й лiниво ворушаться в пiску на днi вусатi слижi, а поруч ставка, у багновищi, телесуються гидкi хребтозубатi тритони. Кожну рибку я знаю особисто, розмовляю з ними, i слухають вони мене: пiдпливають до поверхнi води, вiдкриваючи ротики.

Я знаю по iменi майже кожну деревину (зажмурившись, можу вгадати по смаку листочка, що то за дерево), i кожна мае свiй образ: ось цей в’язистий граб нагадуе вузлуватого й мiцного Семена з Потока, якого я пам’ятаю чомусь тiльки з мiшком жита на плечах. Про нього казали, що вiн ходить «плечима» до млина, i яке було мое розчарування, коли вдосвiта, причаiвшись за бузком, дiждався появи Семена: зiгнувшись пiд важким мiшком, вiн iшов ногами! А ця липа з чорним дуплом була образом сварливоi Олени Єзуниноi, яка колись в молодостi не перебирала парубками й чужими чоловiками, ще й оправдовувалася перед жiнками зухвало: «Хiба я винна, що мене люди за люди мають?» На старостi лiт вона стала моралiсткою i паплюжила кожну дiвчину, яка верталася з парубком з лiсу – з грiхом чи без грiха…

А он ця берiзка – то була моя таемниця. Вона уособлювала Анничку Грицик – мое перше кохання. Я закохався в Анничку, коли вона була в першому класi, а я в четвертому. Дiвча вродилося красунею i красунею й померло напередоднi свого весiлля. У той пiслявоенний час чомусь повимирали в Трачi найкращi дiвчата. Якою розкiшною була Наталка Слободян – згасла на скоротiчнi сухоти… Чому? – думаю донинi. Чи то не сумiщувалася краса з брутальною жорстокiстю, яка впала на мiй чарiвний свiт?

Яке ж то було кохання в мене, якби хто знав! Я мучився, я не спав, весь час ходив попри Анниччину хату, щоб хоч здалеку побачити ii; у школi боявся й глипнути на неi, щоб не глузували хлопцi, якi вже почали про щось здогадуватися… Я хотiв зрiти ii личко весь час, тому взявся за пензель i фарби, щоб намалювати ii портрет, а що з того нiчого в мене не вийшло, я склав тужливого вiрша – i з цього все почалося. Коли я став уже новелiстом – кожна друга героiня моiх новел називалася Анничкою.

Благословенне почуття першого кохання! Я пам’ятаю його й донинi, зрештою, воно в моему життi не раз повторювалося, та завжди було таким самим – солодким i болiсним.

Величезний жук-рогач був королем усього мого царства. Вiн мешкав на одному й тому ж самому дубi, мiцно причепившись до кори лапками, а бiля нього, гордого й неприступного, сновигала знизу вверх i зверху вниз королева – божа коровка. Я ставився до них шанобливо, навiть з острахом. Часом, правда, брав жука, чорного й твердого, мов камiнчик, пальцями за хребет; жук люто ворушив рогами, намагаючись мене вщипнути, тодi я клав його на мiсце й довго придивлявся, прагнучи збагнути сутнiсть влади: що вiн, мiй король, мае iз свого панування над цiлим гаем, коли сидить на мiсцi i навiть не бачить свого царства?

Лiто збiгало у працi: батько мав поле, i вся наша родина мусила на ньому працювати. За сапою болiв поперек, вiд серпа рука в’яла, ламало крижi вiд коси, вiд цiпа терпли руки – i, може б, я зненавидiв землеробство, якби не поезiя сiльськоi працi, втiлена в моему батьковi.

Батько завжди прокидався досвiта i йшов у поле. Коли ми будилися, вiн, такий ошатний i елегантний у школi, вертався додому в заглинених i зарошених старих штанах, обвiяний млосним духом жита, солодким запахом кукурудзяного прядива, п’янким конопляним дюком – щасливий i святий.

Господи, чи ж то побачу ще за свого життя нинiшнього крiпака-колгоспника, так щедро облагородженого найтяжчою у свiтi працею?

Ну i щороку, звiсно, наставала осiнь – найкраща для мене пора року. Небо ставало ласкаве i прозоре, в повiтрi плавало павутиння бабиного лiта, я ловив його й намотував на патичок, мрiючи: намотаю цiлий клубок i вiддам Василевi Марусиному, щоб вiн зiткав на своему ткацькому верстатi хустину – для Аннички… Я був наiвний, таким залишився й донинi i не вважаю аж надто вiд’емною цю рису своеi вдачi.

Холоднiли в городi бур’яни, вкриваючись бiлою осугою, гнилизною пахло капустище, велетенськi смугастi й жовтi гарбузи стояли пiрамiдою на подвiр’i, чахли купини кукурудзяного шумилиння, i шушукався в них холодний вiтер, корiв не треба було стерегти, i я тодi мiг вiльно читати: за одну осiнь, попасаючи Ласку i Мiньку, я вивчив напам’ять Франкового «Мойсея» й, не розумiючи, звiсно, фiлософськоi глибини поеми, вигукував за коровами: «О Ізраiлю, чадо мое, зжалься, богу Шаддаю!», ототожнюючи слово «чадо» зi «стадом».

З горiхiв падали брунатнi вилущики, наливалися в саду восковим кольором величезнi яблука, скапували соком грушi, й покривалися синьою снiддю угорськi сливи.

А коли повiтря зовсiм загусало вiд терпко-солодкого запаху садовини, я з тремтiнням у серцi починав вичiкувати найурочистiшого празника свого дитинства – свята сливового повидла.

Та я ще не готовий розповiсти про це.




2


Вiдомий нинi всiм астролог XVI столiття i придворний лiкар французького короля Карла IX Нострадамус у своiх вiщуваннях як натепер не помилився нi разу. Останне на нинiшнiй день його пророцтво сповнилося на наших очах – я це сам дослiдив.

В одному iз своiх вiршiв середньовiчний екстрасенс навiщував, що спороджена 1917 року найкровопролитнiшою за всю свiтову iсторiю революцiею диявольська державна система проiснуе рiвно сiмдесят три роки i сiм мiсяцiв. Отже, Радянський Союз мав би розпастися в червнi-липнi 1991 року.

На початку липня цього ж року я виступав у Дрогобичi перед своiми виборцями i запевнив iх, що нав’язуваний Горбачовим союзний договiр нiколи не буде пiдписаний. Менi, звiсно, бурхливо аплодували: народ охоче вiрить обiцянкам своiх доморощених пророкiв. Та ось пiдвiвся в залi один поважний пан i з притиском запитав, на якiй пiдставi я це стверджую i чи не варто вiдмовитись нарештi вiд ейфорiйноi демагогii й почати дивитися вiдверто правдi у вiчi.

Я був заскочений несподiваним питанням: а й справдi, на яких фактах вибудовую своi рожевi прогнози? Та тут умить спрацювала електронна машина мого мозку…

27 червня 1991 року украiнський парламент повинен був дати свою згоду на негайне пiдписання новоогарьовського проекту союзного договору, i це мало що не сталося.

Депутати-комунiсти перейшли в навальний наступ: за пiдписами сорока депутатiв вони подали у президiю вимогу негайно проголосувати за договiр. А Киiв пiднявся на ноги: багатотисячний люд iз синьо-жовтими прапорами почав прориватися крiзь мiлiцейськi заслони до будинку Верховноi Ради, бездушнi роботи бiльшовицькоi системи – зашоломленi омонiвцi – жорстоко перiщили людей гумовими палицями по головах.

Народна Рада негайно вирядила мене й Степана Пушика на мiсце iнциденту, нам удалося прорватися крiзь мiлiцейськi ряди i провести роз’юшений натовп через парк до Марiiнського палацу. Оговтавшись, пiкетники почали скандувати: «Кравчука на площу». – І сталося те, чого ще не було i чого я й не сподiвався: блiдий, але спокiйний Голова Верховноi Ради йшов до народу! Найгарячiшi екстремiсти, а напевне теж i провокатори, яких завжди було повно серед пiкетувальникiв на площi перед Верховною Радою, почали вигукувати: «Ганьба Кравчуковi!»; ми з Пушиком якось утихомирили крикунiв i дали можливiсть Головi мовити слово.

«Я нiчого не зроблю такого, чого не хоче мiй народ», – сказав Кравчук, отримавши в нагороду за цi слова вигуки «слава!». Воiстину як у Святому Письмi: «осанна» i «розiпни його».

Леонiд Макарович з певного часу – це сталося пiсля його фатальноi помилки, коли вiн дав згоду на арешт народного депутата Степана Хмари, – почав схилятися на бiк Народноi Ради. Робив вiн це обережно, хитро, з дипломатичними викрутасами i демагогiею, боячись викликати небезпечний для нього супротив серед групи «239», яка складалася з партократiв, шовiнiстiв i украiнофобiв, проте не уникнув цього: комунiсти вiдразу помiтили його обережнi демаршi, i Кравчуковi, немов еквiлiбристовi, довелося балансувати мiж парламентською бiльшiстю i опозицiею.

Але цього дня Леонiд Макарович був невпiзнанний. Пiд час обговорення союзного договору вiн перетасовував список виступаючих у такий спосiб, щоб пiсля найкомпетентнiшого демократа брав слово найпримiтивнiший партократ, такi «пари» викликали серед членiв Народноi Ради глузи, а серед бiльшостi – ремство: прихильники союзного договору виглядали в дискусii смiшно, проповiдуючи одне i те ж: Украiна самостiйно iснувати не може.

Пiсля дебатiв Кравчук прямо-таки приголомшив усiх в залi: вiдхиливши вимогу сорока депутатiв-комунiстiв, вiн заявив, що проект союзного договору, як показала дискусiя, ще не готовий, треба його вiддати на юридичну, полiтичну й економiчну експертизу, довести, що вiн не суперечить Декларацii про суверенiтет Украiни, а тому Президiя Верховноi Ради пропонуе продовжити обговорення проекту 15 вересня.

Проте ця несподiвана пропозицiя була, теж несподiвано, проголосована конституцiйною бiльшiстю: комунiсти, очевидно, не були впевненi, що заява сорока пройде, i тому не наполягали на ii голосуваннi. Зрештою, обговорення показало, що партократам треба згуртувати сили до наступу на демократiю, до того ж, вiддалення термiну давало iм можливiсть тиску на експертiв. Менi ж здаеться, що багато хто з них, а перший секретар КПУ Станiслав Гуренко напевно, вже щось пронюхали про московську змову.

Новоогарьовську акцiю Горбачова було зiрвано. Нiхто, правда, не мiг ще тодi скласти вартостi тому, що сподiялося, i я – теж. Усвiдомлення смислу цього факту прийшло до мене аж тодi, коли я стояв нi в сих нi в тих перед настороженим залом у дрогобицькому Народному домi: Радянський Союз розпався 27 червня 1991 року – пророцтво Нострадамуса збулося! Цього дня Украiна завдала Союзовi удару в саме сонячне сплетiння, це був нокаут: найавторитетнiша республiка вiдмовилася брати участь у союзному договорi, а Союз як такий без Украiни iснувати не може.

Я сказав це виборцям – i це було правдою. Як показали наступнi полiтичнi подii, початок розпаду бiльшовицькоi iмперii стався саме цього дня.

Тодi ж, на вечiрньому засiданнi, ми сидiли у сесiйному залi й далi зосередженi й настороженi, i, мабуть, для того, щоб позбутися цього цупкого напруження, Іван Драч, з яким я сиджу поруч, розповiв менi цiкаву придибашку.

Йде Іван на обiд, а на бордюрi недалеко Верховноi Ради сидить стара жiнка й плаче. «Що з вами, матусю?» – нахилився до неi Драч. «Та що – побили мнi омони», – схлипнула стара жiнка. «А ви звiдки?» – «Та зi Стрия». – «Чого ж ви, такi слабi, приiхали сюди?» – «Бо прийшли з Руху та й сказали, що мусить хтось з моеi хати поiхати до Киева на тi пiкети, чи як вони називаються. А донька моя заслабла, зять у командировцi, то мусила iхати сама…»

Бiдний мiй народ. Бiднi ми всi. Хiба ж не так само було й ранiше: дае бригадир наряд на сiм’ю, i мусили iти – на льон, буряки чи в саме пекло, хоч би всi в тебе дома i повимирали… Коли ж ми очистимося вiд тiеi смертельноi тоталiтарноi отрути?!

А станеться це тодi, коли по Радянському Союзу зникне й слiд.

Нинi ж «битому не ймется»! Горбачова не спам’ятав навiть антидержавний путч, який мало не коштував йому життя. Пiсля путчу вiн нiби впав на нашу грiшну землю з iншоi планети: не бачить i не хоче бачити реальностi. Хапаючись за президентську владу, якоi вже не мае, Горбачов i далi просторiкуе про новий союзний договiр, про збереження iмперii, пирскае чорною слиною на сувереннiсть як саме поняття, iронiзуе iз законного права нацiй на самовизначення, водно жонглюе в’iдливими, як йому здаеться, термiнами «сепаратизм», «парад суверенiтетiв», перекреслюючи тим самим усе добре, що зопалу зробив, i самого себе – як полiтичного дiяча.

А був час, коли народ обожнював його, чей же зняв з людських ротiв намордники, проголосивши так звану «гласнiсть». Гей, та йому у вiках ставили б пам’ятники вдячнi нащадки, якби вiн зробив те, що нинi без нього сталося: розпустив iмперiю! Та навiть думати про таке смiшно: новiтнiй iмператор Горбачов i в помислах не мав чогось подiбного робити. Втямивши, що склепаний терором конгломерат народiв економiчно задихаеться, вiн задумав псевдодемократiею розбудити продуктивнi людськi сили, припудрюючи при цьому стару, прогнилу систему, облудно ратуючи за гуманний соцiалiзм – мiстичну суспiльну формацiю, протипоказану людськiй природi.

Та кожен iмператор рятуе iмперiю як може: Ленiн – терором, тiею, за його словами, «лучшей формой убеждения», а Горбачов – фальшивою демократiею. Проте анi один, анi другий не могли ii врятувати, бо iснуе поза волею тиранiв суспiльний закон про право народiв на незалежнiсть, i дiе вiн, хоч часто iз запiзненням, – неухильно.

Був час, коли i я пiддався гiпнозовi Горбачова: на один момент, пiд час розмови з ним у Львовi, я, заворожений його псевдовiльнодумною демагогiею, повiрив, що це посланець Божий.

Облуда! Тбiлiська й вiльнюська трагедii довели, що нiколи не можна заслiплюватися самодержцем, навiть якщо вiн ходить у народ; у критичну для себе пору жоден iмператор не зупиняеться перед кров’ю.

Я надто рано назвав «перебудовний» час волею, я так i сказав про цей перiод у своему романi «Бо вiйна – вiйною». Беру своi слова назад: клiть тюрми розширилася, проте грати на вiкнах залишилися, i як я мiг допуститися, нехай на одну мить, такоi блюзнiрськоi думки, коли сам не раз твердив, що воля може настати тiльки тодi, коли народ побудуе на мiсцi тюрми Храм!

Як можна було повiрити полiтикановi, який вийшов iз хрущовсько-брежневськоi школи, що вiн мае намiр розвалити iмперiю? Горбачов дав нам догризати кинуту ще колись Хрущовим кiстку – Сталiна – i разом iз своею бандою, яку тепер сам запер до тюрми, радiв, спостерiгаючи, як впиваеться народ марною помстою над трупом i, захмелiвши, не помiчае, що дух Сталiна значно живучiший, нiж сам тиран во плотi!

Колись, ще у днi лiтературноi юностi, я почув – одну вiд полiтика, а другу вiд фiлософа – двi формули, якi гранично точно охарактеризували радянську систему.

Джон Кеннедi в одному зi своiх iнтерв’ю назвав Радянський Союз «свiтом полiтичних непевностей i матерiальних нестач». Чи можна влучнiше назвати державу, гербом якоi мiг би стати образ черг до магазинiв i яка не те що постiйно глумиться над своiми мертвими вождями, а й може навiть без прокурорських санкцiй iнтернувати живого президента?

А Жан-Поль Сартр на початку шiстдесятих рокiв, повернувшись додому з подорожi Радянським Союзом, заявив зовсiм категорично: «Ця система не надаеться до ремонту, ii треба поламати i викинути на смiття!»

Нинi ми, дозрiвши до такого розумiння найрадикальнiшоi проблеми, засукуемо рукави. У працi над демонтажем iмперii не можна мати анi крихти вирозумiння чи якогось до неi милосердя: бiльшовицька система, в якiй прийшов до влади люмп, злочинний елемент, той самий «грядущий хам», прихiд якого в Росiю передбачив письменник Федiр Сологуб ще перед першою свiтовою вiйною, вчинила страшну наругу над народами i iх святинями, вiдняла вiру в Бога, засобами постiйного страху здеградувала людську особистiсть, фiзично винищила понад пiв ста мiльйона людей, вбила господаря землi, саму ж землю спустошила, а в душi колишнiх громадян вселила орду покори й байдужостi, зробивши iх тихими рабами, якi вдовольняються iжею. Така система мусить бути скарана на смерть.

Украiну нинi проголошено незалежною державою. Але ту державу треба ще побудувати. І це мають зробити компетентнi люди.

Мое робоче мiсце за письменницьким столом, там я компетентний. Я глибоко переконаний, що без високоi лiтератури жодна держава не може стати цивiлiзованою. Тому повертаюся до своiх справ. У цей вiдповiдальний час я вiддав громадськiй i полiтичнiй роботi п’ять рокiв, i про те, що вдалося менi зробити, ще розкажу.

Став я полiтиком тiльки тому, що сьогоднi все е полiтикою, зокрема поряднiсть i авторитет. Нинi ж у парламентi повиннi працювати досконалi спецiалiсти. Думав, що обраний 1 грудня 1991 року Президент Украiни розпустить згодом теперiшнiй парламент, i я до самого скону працюватиму для незалежноi Украiни в дiлянцi лiтератури i просвiти.

Якось ми з Богданом Горинем iхали в одному купе до Киева. Як завжди емоцiйний, вiн пiд час розмови вигукнув майже розпачливо: «Живемо, Романе, в унiкальний для Украiни час. І все забудеться! Ну, не все, а найцiкавiшi деталi. Хто iх зафiксуе? Нема кому, нiхто не мае часу!» Тодi менi подумалося, що зроблю це бодай частково я, оскiльки вправу письменницьку маю, до того ж, завжди знаходився i знаходжусь до сьогоднi в епiцентрi полiтичних i лiтературних подiй.

Та хай не потерпае мiй читач, що зараз почну викладати свою бiографiю, хоч така егоцентрична спокуса весь час мене дiймае: кожен мемуарист, а я ось несподiвано для себе самого ним стаю, хоче у спогади вкрапити найбiльше свого власного.

Це зовсiм зрозумiла рiч: об’ективна реальнiсть, в якiй доводиться жити авторовi мемуарiв, сприймаеться ним суб’ективно, i тому я теж оцiнюватиму подii вiд свого iменi й, напевно, буду до окремих людей несправедливий, а до себе надто поблажливий, захочу якнайбiльше сказати про свое становлення i свое бачення свiту, бо iнакше й бути не може: кожен знае найкраще передусiм себе. Та зацiкавлю свого читача, може, тим, що виступатиму на сторiнках спогадiв у величезному гуртi рiзноманiтних людей i намагатимусь оцiнити i себе, i iх, i подii,

Я виростав в учительськiй сiм’i i, хоч зi своiми сiльськими ровесниками був рiвний, бо разом з ними вчився в сiльськiй школi, пастушив, грався у «свинки», «хвостача» й «перескiчки», так само, як вони, працював на полi, а восени ми всi разом розпалювали в Мочулi ватру i вчилися курити, – все ж вiдрiзнявся вiд них: ходив не в гачах i кептарi, а в коротких штанцях i пiджачку; в церквi ми всi трое – найстарша Наталка, молодший Євген, якого ми й донинi кличемо Нуськом, i найменший я – сидiли разом iз батьками на лавочцi в захристii, а селянськi дiти прiли, стоячи перед престолом, або ж казилися на хорах; я багато читав, бо мав таку можливiсть i, звiсно, бiльше знав, що викликало в сiльських хлопцiв заздрiсть, яка часто переходила у зневагу, – «диви, який сиромудрий!»; теж не мав я права доводити свою правоту кулаками, як це робили iншi, бо мене зупиняли хлопчиська сакраментальною фразою: «Ти гадаеш, що як ти панський син, то тобi все можна?», а в крамницi, яка з приходом «перших совiтiв» у 1939 року стала своерiдним сiльським казино, де гнули полiтику, пили горiлку i грали в карти, я мав право сидiти бiля крамаря за лядою i слухати геть-чисто все, про що розмовляли дорослi, – та якби не цей привiлей, не написав би я нiколи трилогii «Край битого шляху».

Менi минуло всього десять рокiв, коли прийшло те страшне «визволення», пекельнi слiди якого виявляемо донинi на пустирищах, в лiсах i на подвiр’ях енкаведистських катiвень, проте пам’ятаю буквально все – кожне мовлене слово, кожну подiю i ситуацiю, вмiв навiть давати iм свою оцiнку (пiсля закарпатськоi трагедii я написав гнiвного вiрша, спрямованого проти Гiтлера), i вже тодi намацував мiсце, на якому мiг стати в найзручнiшiй для опору позi.

Як нинi бачу першi днi п’яноi ейфорii, коли до крамницi щоденно завозили дешеву горiлку (по 1 крб. 80 коп. за пляшку при учительськiй мiсячнiй платнi у 800 крб.), якою радянська влада цинiчно споювала вчорашнiх просвiтян i вiдродженцiв, котрi за Польщi, повиганявши з сiл корчмарiв, заприсягались у церквi на Євангелii не вживати спиртного.

«Такоi влади нам треба!» – гатив кулаком об ляду дебелий вуйко, кидаючи крамаревi лише червiнця i забираючи в нього п’ять пляшок найчистiшого трунку для кумпанii, – одна така пляшка за панськоi Польщi коштувала десять злотих, тобто один центнер жита… П’яна мужва закладалася за горiлку в що-небудь: хто пiднiмав на руках бочку з нафтою, хто iв мило, були навiть такi, якi брали рекорд по спусканню повiтря… Дурний регiт стрясав смердючою крамницею, мораль руйнувалася миттево, зникали повага до старших i сором перед дiтьми – все ж можна. Бога нема, такоi влади нам треба!

Нинi з вiддалi часу намагаюся оцiнити той стан моiх односельцiв, шукаючи якогось виправдання для такого раптового упадку духовностi, i приходжу до висновку, що зла в людинi закладено набагато бiльше, нiж добра, i тому впродовж всiеi iсторii людство те й робило, що вишукувало проти того зла гамiвнi сорочки: мораль, страх Божий, пошанування батькiв i традицiй, Церкву, школи, iнститути милосердя, судочинство; а комунiзм i фашизм усе це разом злiквiдували, випускаючи з пляшки хама, якому все дозволено: брехати, називати чорне бiлим, убивати, паплюжити найсвятiше, за наклепи брати грошi, за хабарi купувати посади, – i якого, зрештою, коли вiн стае надто шкiдливим, можна без суду знищити, створюючи при тому iлюзiю права, – i що там дивуватися, коли побожний дядько, який i курки не мiг зарiзати, ставав холоднокровним убивцею, коли чесний газда, якому курокрад здавався найбiльш пропащою людиною, ставши крiпаком-колгоспником, вмить осягав науку злодiйства, i нiхто йому цього не брав за зле («не вкрадеш – не будеш мати»), коли наймерзеннiша професiя – донощицтво – забезпечувала вiдповiднi до виробiтку посади, коли звалити хрест, осквернити чи зруйнувати храм, плюнути на розп’яття вважалося доброчиннiстю, – оце вам матерiал для шкiльних творiв на тему «Що нам дала радянська влада».

Я все це зрозумiв уже тодi, сидячи в крамницi за лядою, хоч, звичайно, не мiг те розумiння сформулювати; менi було дико споглядати цi оргii безсоромностi, а проте… проте i сам пiддавався ейфорii, бо ж iще вчора поляки в останньому своему наступi на украiнцiв запроваджували по селах осередки «шляхти загродовоi», полонiзуючи темних селян; в украiнських сiльських школах звелено викладати iсторiю та географiю польською мовою, на уроках спiву дiтей навчали спiвати винятково польських пiсень, – а тут раптом мiй батько, весь осяяний i щасливий, читае вголос дiтям «Червону хустину» Андрiя Головка, вчить нас козацьких пiсень та «Чуеш, сурми заграли», а я ночами не сплю, з’iдаючи захопливу книгу М. Трублаiнi «Шхуна “Колумб”», i в душi виношую найзаповiтнiшу мрiю: закiнчу на «вiдмiнно» четвертий клас i поiду до Канева на могилу Тараса Шевченка!

Та ось захмелений народ раптом тверезiе: радянська влада проявляеться у своему справжньому виглядi. Чоловiкiв женуть на шарваркову безоплатну роботу – на дороги i лiсоповал, господарства обкладають непосильними податками й поставками, у сусiднiх Пилипах органiзовують колгосп: хто не спроможний здавати поставки – записуйся; дiдича з Волового вивозять у Сибiр, за ним то в тому, то в iншому селi повивозили «куркулiв» i «пiдкуркульникiв», масово арештовують колишнiх членiв КПЗУ i просвiтян, у Коломийськiй середнiй школi, де вчиться наша Наталка, вiдбулися арешти учнiв старших класiв; за столом сидить зажурений, аж чорний, мiй батько: ми думали, що стрийко Михайло не пише тому, що перебувае в експедицii на Пiвнiчному полюсi, а його торiк розстрiляли…

На людей навалюеться страх. Постiйний, безперервний, вiн подiбний до невпинноi вiбрацii, вiд якоi можна збожеволiти.

У нас замешкала молода вродлива учителька з Полтавщини Марфа Якiвна Ляшенко. В домi раптом западае гнiтюча мовчанка: всi ми боiмося Марфи, хоч вона менi дуже подобаеться. Батько примружуе грiзно очi й виганяе мене з кiмнати, коли я сiдаю увечерi ближче до гасовоi лампи з «Мотрею» Богдана Лепкого або з «Ілюстрованою iсторiею Украiни» Михайла Грушевського. Учителька все це помiчае, вона мучиться нашою недовiрою i якось каже:

«Моi дiд i баба вмерли голодною смертю тридцять третього».

«А що – був голод?» – вдае простачка батько.

«Я розкажу вам анекдота, добре? – гiрко всмiхаеться Марфа Якiвна. – Питають селяни партсекретаря, що таке п’ятирiчка. “А он, – показав вiн на цвинтар. – Якщо нинi там, примiром, сто могил, то за п’ять рокiв буде в п’ять разiв бiльше. А то ще й перевиконаемо план”». Мовчанка в хатi. Звiдки хто може знати, чи Марфа Якiвна не провокуе.

І враз прорвався болючий фурункул: вiйна! Найстрашнiша подiя приносить надiю на порятунок. Марфа Якiвна квапно збираеться в евакуацiю, батько не затримуе, бо не знае, як поставляться до «схiднячки» озлобленi селяни. Цiлуе ii в щоку i каже:

«Тепер послухайте… Нашкодити менi вже не встигнете. Вас, молоду, обдурили, i ви повiрили в найзлочиннiшого тирана свiту Сталiна. Ви казали не раз: «Сталiн усього не знае». Нi, вiн знае все найкраще; терор – то справа його рук… Тож запам’ятайте: ця страшна влада не мае права на iснування».

«Так ось який ви…» – тiльки й сказала Марфа й подалася пiшки до Коломиi.

«Навiщо ти iй це сказав? – накинулася мати на батька. – Звiдки знаеш, що не вигрiв гадину за пазухою?»

«Та не всi, не всi ще там очманiли!» – крикнув у розпачi батько.

Потiм, за нiмцiв, я написав свою першу повiсть «Кривавий тан», у якiй усе це, як зумiв, описав, а пiсля вiйни заховав рукопис на стриху. Коли почалися облави на бандерiвцiв, батько спалив у печi майже всю свою бiблiотеку, i я брав участь у цьому аутодафе – кидав книжки у вогонь. Горiв Грушевський, горiли Лепкий i Хвильовий… Я крiзь сльози дивився, як скручуються в полуменi листки моеi улюбленоi «Історii Украiни»: ось тлiе непереможний козак Мамай з бандурою, i кiнь його тлiе, i не мае вiн уже тiеi сили, щоб на конi намальованому втекти з вогняного полону, ще видно його обриси на попелi, та крушиться попiл… Батько, стиснувши жовна, наказуе менi принести все, що я наслямазарив. Я приношу зi стриху жмут шкiльних зошитiв i швидко кидаю у вогонь. Батько не знае, що я своi вiршi i повiсть заховав за «козлами» пiд дахiвкою, – в якого автора пiднiметься рука на власнi творiння?

Та незабаром вiн дiзнався. Восени 1944 року облавники зробили в хатi обшук, i оперуповноважений НКВД капiтан Шкрупила власноручно знiс зi стриху всi моi «твори».

Як нинi пам’ятаю: сидить Шкрупила на порозi i читае вголос мою повiсть, пронизуючи мене вряди-годи зизуватими, колючими очима.

«Это ты, говнюк, все это написал? Ты?»

«Я…»

«Тебя повесить мало!»

Батько щось лепече, мовляв, у гiмназii дали хлопчинi таку тему для домашнього завдання, а воно, дурне, наслухалося… Мати плаче. Шкрупила ховае рукопис в польову сумку й каже:

«Для тебя, пацан, сейчас только две дороги: в банду или в тюрьму. Выбирай, сволочь».

Добратися до мене Шкрупила не встиг: загинув пiд час черговоi облави вiд упiвськоi кулi. А рукопис моеi першоi повiстi десь, може, i донинi зберiгаеться в архiвах КГБ.

Дякую Боговi, що на нього нiхто не наткнувся в сiмдесятих роках. Я тодi щодня чекав арешту: мiй роман «Журавлиний крик» розiйшовся самвидавським способом по руках, i, якби його видали десь на Заходi, мене б спiткала така сама доля, як Ігоря Калинця. Пронесло… Та я тодi потерпав i за iнше: вряди-годи КГБ вишукував у своiх архiвах компромати на письменникiв. «А що буде, – думав я, – коли спливе наверх мiй «Кривавий тан»?»

…Добре, що Марфа Якiвна евакуювалася. Ми всi це зрозумiли першого дня пiсля того, як бiльшовики залишили Коломию. Озлобленi на комунiстiв газди вночi перебили всiм партiйцям вiкна, а вдень привели до школи на розправу найлютiшого бiльшовицького активiста Василя Маковiйчука… Хтось iз селян прибiг до мого батька сповiстити, що Маковiйчука у школi вбивають. Тато щодуху помчав до школи, ще встиг його врятувати: озвiрiлi самосудцi добивали нещасного на пiдлозi.

Пiсля вiйни Марфа Ляшенко написала батьковi й матерi довгого листа. Вийшла замiж, мае дiтей, учителюе на Полтавщинi. Вважае свое перебування у нашому домi найкращими днями свого життя.

«Я до всього ставилася так, як ви, та хто мiг у цьому зiзнатися? – такими словами закiнчувала вона свого листа. – Слово до слова пам’ятаю, що ви менi сказали на прощання, Іване Миколайовичу. Але коли воно збудеться, коли?»

Вiрю, що Марфа Якiвна ще жива-здорова i, напевно, вона, ii дiти та внуки проголосують за незалежнiсть Украiни на референдумi 1 грудня 1991 року.




3


Недавно менi вдалося помiняти пори року – нашу весну на австралiйську осiнь: Товариство «Украiна» вiдрядило мене на п’ятий континент керiвником концертноi групи, до якоi входили оркестр ансамблю «Галичина», солiсти та ведучий програми. Це був перший вiзит украiнського професiйного колективу до нашоi дiаспори в Австралii. Бар’ер упав, i зневаженi та оббрiханi бiльшовиками iзгоi обнялися iз затаврованими самими ж емiгрантами материковими украiнцями, i стала наша нацiя на кiльканадцять мiльйонiв бiльшою, i стала вона единим монолiтом, кожен член якого, де б не жив, враз отримав вiд долi можливiсть працювати для Украiни i ставити ii на ноги полiтичною дiяльнiстю, матерiальною допомогою чи то досвiдом довголiтньоi боротьби за незалежнiсть.

Та я, мабуть, поквапився назвати украiнську нацiю монолiтом, не скоро ще вона заслужить на таке визнання. Роздертий окупантами на шматки i здеморалiзований неволею украiнський народ подiлився на схiднякiв i захiднякiв; схiдняки – на украiномовних i росiйськомовних громадян; захiдняки розсварилися на релiгiйному тлi; в Закарпаттi звiдкись узялись русини, якi визнають триколiрний росiйський прапор, але хочуть належати до Чехо-Словаччини; частина ж дiаспори роздерлася на мельникiвцiв i бандерiвцiв, вiдставши таким чином вiд iсторичного поступу на цiлих п’ятдесят лiт; звiдкись з’явився в Галичинi червоно-чорний прапор, яким молодi екстремiсти намагаються пiдмiнити нацiональну синьо-жовту символiку, помилково вважаючи пластунську хоругву «Товариства лiсових чортiв» оунiвською, – тим чужим для нашого народу прапором нерозумнi хлопчиська лякають схiдних украiнцiв, якi i так з бiдою приймають синьо-жовтий колiр… Далеко, дуже далеко нам до нацiональноi монолiтностi, бо ж скiльки украiнцiв з’яничарилося, i не думайте, що яничарство – то лише русифiкацiя, полонiзацiя або англiзацiя, яничарство – то теж байдужiсть, ситiсть, аполiтичнiсть – як у нас, так i за кордоном.

У Сiднеi менi довелося зустрiтися з колишнiм учнем Коломийськоi гiмназii паном Тарасом Жовнiруком, якого ми, молодшi гiмназисти, любили i боялися, обманювали i поважали, – був вiн у бурсi над нами старшим, депозитором. Допомагав у навчаннi, не один iз нас, «бенькартiв», за непослух i збитошнiсть чухав гарячий слiд на своiй сiдницi вiд його паска; був Тарас вельми вродливий, i кохала його найкраща гiмназистка панна Дануся; з нього ми брали приклад i в нього вчилися азiв полiтики – здаеться, вiн належав до пiдпiлля i заради Украiни готовий був пiти на смерть.

Тарас Жовнiрук так i зробив, вибравши для себе не найкращу полiтичну дорогу (а хто тодi знав, яка дорога найкраща?), – зголосився добровольцем до дивiзii СС «Галичина» i в сорок четвертому роцi опинився пiд Бродами, де марно загинув цвiт украiнськоi нацii.

Ми не раз iз моiм братом згадували Жовнiрука, вважаючи, що вiн загинув у бродiвському котлi, тож яке було мое здивування, а теж i радiсть, коли я вiд активiстки сiднейськоi украiнськоi громади панi Шухевичевоi дiзнався, що Тарас – ii сусiд i друг!

У Сiднеi наша бригада дала кiлька концертiв, я теж мав ряд лiтературних виступiв, та на жоден з них Тарас не прийшов. Запитав я у панi Шухевичевоi, чи не захворiв бува… Вона скептично глянула на мене й мовила, похитуючи головою: «Його таке не цiкавить».

Як це так, – не вмiщалося в моiй головi: патрiота, який iшов на смерть за Украiну й через це опинився на чужинi, не цiкавить знаменитий оркестр ансамблю «Галичина», яким захоплюеться весь украiнський Сiдней, а також Мельбурн i Аделаiда? Не хоче почути живi голоси Павла Дворського, Михайла Сливоцького, Нiни Мельник, характерного актора Євгена Федорченка? Не бажае побачити автора десятьох iсторичних романiв Р. Іваничука, на зустрiчах з яким нiде голцi впасти, того самого «бенькарта», якого любив i виховував? Щось тут не те…

Панi Шухевичева вислухала мене й запевнила, що на прощальний концерт Жовнiрук прийде.

І вiн прийшов – поважний, повновидий пан, в якому я, проте, вiдразу впiзнав колишнього красеня Тараса. Менi хотiлося його обняти, та це чомусь не вдалося; вiн мiцно потиснув менi руку, сказав, що радий зустрiтися з вiдомим письменником, з книжками якого, на жаль, не мав можливостi ознайомитися; я з готовнiстю пообiцяв, що до кiнця концерту принесу якийсь iз своiх романiв; Тарас подякував, а потiм, помовчавши трохи, признався, що дружина в нього нiмкеня i дiти украiнськоi мови не знають, пожалкував, що не вродився жидом, – жиди мiцнiше тримаються за свое, нiж украiнцi; похвалився, що живе в достатку, якого сам доробився; дивувався, просто нiяк не мiг зрозумiти, як ми даемо собi раду там; про полiтичнi подii в Украiнi не запитав нi словом, хоч добре знав, що я депутат украiнського парламенту…

Врештi задзвонив дзвiнок, i я, не прощаючись з Тарасом, пiшов на сцену, щоб виголосити вступне слово.

Коли розпочався концерт i переповнена зала загримiла оплесками, я побiг на свою квартиру, забрав «Журавлиний крик» i марно чекав при виходi, поки зовсiм не спорожнiла зала. Тараса Жовнiрука на концертi не було, i бiльше я з ним не зустрiчався.

При цьому хочу згадати про iншого Тараса – професора одного з американських унiверситетiв, Гунчака, родом з Пiдгаець, що на Тернопiльщинi. Гунчак ось уже другий рiк працюе в Киiвському унiверситетi – читае студентам лекцii з iсторii Украiни й мешкае у запльованому гуртожитку, маючи в Нью-Арку шикарний особняк…

Таки насправдi – даремно вiд нацii, яку недоля розпорошила по всьому свiту, якiй окупанти водно стинали голову й столiттями деморалiзували «кнутом и пряником», вимагати монолiтностi. І так дивина, що поруч з Тарасом Жовнiруком живе в емiграцii Тарас Гунчак, а Украiна знае не лише Бориса Олiйника, а передусiм Івана Драча; в Австралii працюе невтомний подвижник лiтературного життя Дмитро Нитченко, а в Канадi – голова вiннiпезькоi «Просвiти» Зенон Круцько; i нема чого дивуватися, що патрiоти зi Спiлки британських украiнцiв не бажають в Англii з нами мати дiлових стосункiв, оскiльки ми «московськi запроданцi», а в ложi Президii Верховноi Ради Украiни поруч iз ренегатом Олександром Коцюбою сидить Дмитро Павличко.

Отож кiлька слiв про Дмитра.

Нiмцi зайняли Киiв, а в Коломиi стараннями Украiнського крайового комiтету i його голови Костя Панькiвського вiдкрилася украiнська гiмназiя, до якоi потягнулися звiдусiль сiльськi хлопчики в полотняних гачах та кептарях; пiшли i ми з братом – у латаних-перелатаних «панських» вберях; пам’ятаю, я ходив у райтках з витертого штруксу, холошi яких, за вiдсутнiстю чобiт, запихав у вовнянi камашi.

Через тi райтки я й познайомився з Дмитром Павличком зi Стопчатова, який ходив до нижчого роком класу i з яким ми, хоч на певнiй дистанцii, але в чесних i приязних стосунках, пройшли крiзь школу, унiверситет, лiтературу й полiтику.

«Ну й райтечки, ну й райтечки!» – почув я одного разу глузливе позаду себе в гiмназiйному коридорi пiд час перерви.

Я рiзко повернувся з твердим намiром зацiдити зухвальцевi у вухо i побачив присадкуватого, по-сiльському набитого, широколицього, з великими зеленими очима хлопчиська, що зверхньо посмiхався, зовсiм не злякавшись мого закукурiченого вигляду.

Вiн стояв поруч з ошатно вдягнутим своiм однокласником Аскольдом Ганькiвським, якого знали всi, бо був вiн синочком знаменитого в Коломиi лiкаря, i я сказав Аскольдовi: «Скажи йому, хай защепить гудзик!»

Спантеличений задавака вмить привiв себе до порядку, i ми всi трое мирно вийшли на подвiр’я й цiлу велику перерву проходжувалися, косячи очима на сiльських дiвчат i на панянок, вибираючи потаемно кожен для себе «даму серця», без якоi нiхто з нас не мiг би себе вважати повноцiнним гiмназистом, – таких погордливо називали «офермами» або «куйонами».

Наше знайомство з Дмитром не переросло в тiсну дружбу: мабуть, тому, що вчились у рiзних класах, та й напевне вже тодi вiдштовхнулися вiд себе нашi вельми егоцентричнi бiополя, якi й нинi не перетинаються; моя незалежнiсть та прямота i Павличкова владнiсть виявились несумiсними, проте це не завадило нам упродовж десяткiв лiт, як я вже мовив, бути в добрих стосунках, якi грунтуються передовсiм на взаемоповазi, взаемопiдтримцi й паритетностi, i чому б мало бути iнакше, коли породила нас та сама прикарпатська земля i та сама неволя виробила однаковий проти неi iмунiтет; вчились ми у тих самих учителiв; нашим старшим братам однаково ламали життя бiльшовицькi чи то нiмецькi окупанти, мiж якими iстотноi рiзницi нiколи не було; визрiвали ми серед одного й того ж лихолiття, i навiть нашi маленькi радощi були дуже схожi.

Ще не раз у своiх спогадах я звернуся до постатi Дмитра Павличка, якого, незважаючи на суперечливiсть характеру, певну непослiдовнiсть у лiтературнiй i полiтичнiй дiяльностi, а теж на його грiховнi порахунки iз власним сумлiнням, вважаю однiею з найвидатнiших особистостей нашого украiнського часу, точною його фотографiею – без пiдфарбовувань i ретушi.

«Дами сердець», а ще походи на Воскресiнецьку гору або до тисового заповiдника у Княждворi, а теж футбол i закордоннi фiльми, а ще нашi бурсацькi витiвки, а ще лекцii в наймудрiших на свiтi гiмназiйних професорiв, з яких щодругий був комбатантом Украiнськоi Галицькоi Армii i кожен вчився як не в Празi, то у Вiднi, i той урочистий страх перед iхнiм маестатом – усе це був позитив, який мав витворити iз сiльських недотеп витончених iнтелiгентiв.

Та домiнував тодi у свiтi негатив – страшна военна дiйснiсть, яка в одних питомцiв гiмназii вселяла черствiсть, байдужiсть до кровi, а то й розбуджувала жорстокiсть, а в iнших – праведний гнiв, гарячий патрiотизм i саможертовнiсть, – але i те, i друге не дало визрiти тiй iнтелiгентнiй витонченостi: одним ламав хребти конформiзм, iншi складали голови на вiвтарi Незалежностi, i тiльки невелика частина колишнiх гiмназистiв, уцiлiвши фiзично i духовно, перейшовши через фальшиве травестування, вийшла нинi на свiтло денне з вiдбитками всiх «родимых пятен» тоталiтарних режимiв у душах – i ось такими ми е, i такими нас приймайте, i будьте, хто не зазнав того, що ми, вибачливими до нас i милосердними.

Той негатив iснував усюди – давив, розчавлював, лякав, спотворював… Я не знаю, якими б виросли моi дiти, коли б вони в дитинствi знаходили в газетах замiсть потiшних iлюстрацiй фотографii змасакрованих енкаведистськими садистами жертв: чоловiкiв з виколотими очима, жiнок з розпореними животами й вiдрiзаними грудьми – останки тих жертв розкопують нинi в кожному мiстi й мiстечку i на подвiр’i замарстинiвськоi тюрми у Львовi… Якби пережили втрату надii на краще життя, коли нiмцi (на яких сподiвалися збожеволiлi вiд бiльшовицького терору люди), позривавши спершу синьо-жовтi прапори, що iх вивiсили емiсари Ярослава Стецька 30 червня 1941 року на мiських ратушах, i розiгнавши сiльськi неозброенi «Сiчi», поприкрiплювали повсюдно шильди «Nur f?r Deutsche» i проголосили гасло «Deutschland ?ber alles»; евреiв зiгнали в гетто, а в мiстi iм, у бiлих пов’язках iз зiркою Давида, можна було ходити тiльки проiжджою частиною дороги; якби бачили безкiнечнi колони евреiв, яких iз дiтьми на руках гнали у Шепарiвський лiс на розстрiл, – а ти стояв бiля ратушi й дивився на тих чорних людей зi скляними вiд жаху очима, i тебе мучила совiсть, що вчора якомусь iз них не вiддав, а продав за три не потрiбних тепер йому золотих грiночку хлiба, щоб за них пiти в кiно; дивився, не забуваючи при тому, що не вивчив ще на завтра латину; а ти, вибравши серед дiвчат «даму серця» на гiмназiйному подвiр’i, бачив унизу, в ямi гетто, четверо трупiв на закривавленiй перинi… Якби втiкали, як ми, стрiмголов з ринку додому, бо там розпочала облаву щуцполiцiя, виловлюючи юнакiв i дiвчат на роботу до Нiмеччини… Якби на власнi очi бачили десятьох хлопцiв-баудiнстiв, прив’язаних за ноги до вбитих у брук залiзних палiв, i iх за те, що зiпсували каменедробарку, по одному, на очах у натовпу, методично розстрiлювали гестапiвцi… Якби пережили ту безнадiю, коли нiмцi втiкали, а наступали не менш страшнi й жорстокi «червонi визволителi»… Якими б моi дiти виросли?

А виросли б i понесли у своiх душах i страх, i обережнiсть, i впертiсть, i послужливiсть, i хитрiсть, i маску Януса – як ми…

Тiльки той, хто не пережив цього i пiслявоенних нiчних жахiв, хто не бачив поскиданих у штабелi бiля сiльрад убитих бандерiвцiв, батьки яких нiмiли й не мали права зiнатися до вбитих синiв, тiльки той може дивуватися, що загубили ми на тяжких дорогах витонченiсть душ. Та кому вдалося зберегти в собi елементарну поряднiсть i вiрнiсть Украiнi, той мае нинi силу випiкати у власнiй душi слiди рабства i, загартований та неволею едукований, стояти за державним кермом.

Тому я звертаюся до вас, дорогi земляки за кордоном, якi уникли наших випробувань, якi не млiли зимовими ночами, очiкуючи вивозу в Сибiр, якi не пiдривали себе фанатами у бункерах, яких не виключали з унiверситетiв за те, що ходили у вишиванках, якi в престижних навчальних закладах, а не в концтаборах, здобували полiтичну й цивiльну освiту, – не ставтеся до нас погордливо й поблажливо i облиште мрii про в’iзд до Киева на бiлих конях, допоможiть пограбованiй Украiнi чим можете, навчiть нас потрiбного сучасного ремесла, а полiтичну дiяльнiсть залишiть тим, якi нинiшню полiтику вистраждали i, навченi вчора, знають нинi, що потрiбно самостiйнiй Украiнi, а про що слiд забути.

Гай-гай, я ж бо залiз у такi жахи, а ми ж, гiмназисти, мали ще й свята.

Хiба то не свято – щоденно споглядати, як гiмназiйним коридором проходить величний професор Богдан Левицький-Штраус, знаменитий украiнiст i германiст! Вiн мене ще не вчить, вiн випускае матуристiв, але я знаю – буде вчити, хоч i не пiдозрюю, що колись аж так заважить у моему життi його наука: втiшений письменницькою славою, я буду вдячно молитися за його душу i – зацькований компартiйною ордою – проклинатиму його за те, що спрямував мене на лiтературний шлях.

Того я ще тодi не знав, а вiн проходив коридором – маестатичний Штраус (матуристи шепочуться по кутках: «Штраус палить на iспитах, Штраус… Штраус… Штраус!..») – iде, зiгнувши в лiктi руку i звiвши ii кулаком до пiдборiддя, потрясае нею, зловтiшно вимовляючи впiвголоса: «Я тобi дам Штраус, о-о, я тобi дам Штраус!»

Та я не боюся його, втiкаю з уроку математики, якоi не знаю i знати не хочу, i, припавши до дiрки вiд ключа, дивлюся на Штрауса, який читае лекцiю з украiнськоi лiтератури в матуральному класi, слухаю, завмираю i до знемоги насолоджуюся поемою Івана Франка «Іван Вишенський».

Мов зелена пiрамiда на хвилястiм синiм полi,
На рiвнинi лазуровiй велетенський iзмарагд…
На Афонi дзвони дзвонять у недiлю по вечернi…
Що менi до Украiни, хай рятуеться як знае…
І яке ти маеш право, черепино недобита,
Про свое спасення дбати там, де гине мiлiон?!

Та то такий бiль, така краса, такий чар – i хтось мае право це слухати, а я тiльки по-злодiйськи пiдглядаю, а я…

І тут якийсь збитошник штовхае мене двома руками в сiдницю, я головою вiдчиняю дверi, влiтаю до класу, клас гримнув реготом i тут же замовк; Штраус опустив руку i запитав, дивлячись на мене крiзь окуляри, немов крiзь лупу на комашку:

«Ти чого сюди увiрвався?»

«Хочу слухати лекцiю», – насилу вимовив я.

«Вiн хоче слухати! – викинув Штраус вгору вказiвного пальця. – Якщо вiн хоче слухати, то хай слухае, видно, йому це потрiбно. Сiдай за останню парту».

А чи то не радiсть – «Маланка» в бурсi!

Мiй брат Євген порозмальовував усiх вуглем – Гриця Гуменюка, нинiшнього директора Коломийськоi гiмназii, Романа Дронюка – сьогоднiшнього коломийського лiкаря, Дмитра Павличка, Василя Томащука – нинi вчителя з Яблунева, мене; сам переодягнувся за чорта, i ми всi пiдноворiчного вечора рушили маланкувати. Нам не пощастило: на другому поверсi ми увiрвалися до кiмнати першокласникiв – там зчинився плач, дiти геть-чисто поперелякувалися; тодi вже i ми, переляканi, втекли вниз i були б щасливо вибiгли на подвiр’я, де нас уже нiхто не спiймав би, та бiля кухнi дружно зупинилися перед великою спокусою. Дебела кухарка Гандзя виставила на пiдвiконня баняк гречаноi кашi для свого коханця Сидора Вiндика – восьмикласника, який записався у фольксдойчi й вiдбирав грошi у евреiв, якi в бурсацькому пiдвалi заготовляли дрова. Ми його ненавидiли i кашу гуртом з’iли. Та вiн нас спiймав у кiмнатi, коли ми вже змили грим, тiльки Євген не встиг скинути чортiвського балахона. Боже, як вiн дiстав вiд Вiндика! А все одно то була радiсть…

Мати директором гiмназii професора Олексiя Ковбуза – теж було щастя. Ковбуз знав усе: вiд Ромула i Рема до кожного другого порядного газди в найглухiшому покутському селi, а за прiзвищем гiмназиста безпомилково визначав мiсце його народження.

Я старанно виминав директора, бо мав перед ним великий грiх i думав, що вiн про нього знае: iз шафи, що стояла в коридорi навпроти директорського кабiнету, я, коли уроки закiнчувалися i в примiщеннi гiмназii запанувала тиша, викрадав бiлий гербовий папiр, щоб з нього робити своi книжечки, – i донинi маю слабкiсть до незаписаного паперу.

Потiм, коли Ковбуз працював викладачем на класичнiй кафедрi Львiвського унiверситету, я якийсь час мешкав у нього на квартирi, то й признався до свого колишнього грiха. Професор щиро смiявся: вiн завжди дивувався, чому в його шафi дедалi меншае дорогоцiнного паперу.

І ще була в мене таемниця, пов’язана з директором гiмназii. Його дочку Мiрку – сьогоднi вона професор кафедри хiмii у Львiвському унiверситетi – я вибрав своею «дамою серця». Мiрка нiчого про те не знала, бо була вища за мене на пiвголови i, звiсно, не звертала на курдупля уваги. Так ми й залишилися донинi лише щирими приятелями.

Драматург i поет, викладач украiнськоi лiтератури Дмитро Николишин був пресвiтлою особистiстю, найвитонченiшим iнтелiгентом, знавцем свiтових лiтератур i мрiйником. Не знаю, збагнути не можу, як така благородна i не захищена найдрiбнiшою крихтою грубостi людина витримувала знущання в радянському концтаборi?! Зрештою, не витримав, помер на каторзi…

Латинiст Іван Храпливий, на прiзвисько Ванька, водно чухав вказiвним пальцем чорну борiдку i вигукував «но-но!» навiть тодi, коли в класi було тихо, хоч маком сiй… Вiн так нас витренував у латинськiй граматицi, що й донинi спросоння я мiг би назвати по-латинi кожну граматичну форму будь-якого дiеслова чи iменника. Храпливий був дуже боязливий i обережний. Якщо гiмназист не пiдготувався до уроку, то видумував щось «страшне» – бавився, наприклад, стрiляною гiльзою, – i цього було досить, щоб Ванька вмить виводив за комiр небезпечного типа з класу, тим самим рятуючи його вiд «двiйки». Обережнiсть, однак, не врятувала його самого: пiсля вiйни Храпливого заарештували, i якийсь час, як менi вiдомо, вiн сидiв у однiй камерi з Дмитром Павличком…

Орест Кузьма – професор бiологii i хiмii – зачаровував нас на уроках практичними дослiдами. Нiколи учнiв не опитував, але оцiнки ставив непомильно: хто цiкавився його предметом, мав найвищий бал, всi iншi – «трiйки». Середньоi оцiнки не визнавав i «двiйок» теж не ставив: бо «нема на свiтi аж такого дурня, щоб таки нiчого не знав». Був вiн вiдомим есперантистом. 1948 року його з сiм’ею вивезли в Сибiр, де вiн вирощував зразкову городину, дивуючи тих, в яких «нiчево не расте»; повернувся до Коломиi через десять лiт – знищений i хворий.

Богдан Левицький (Штраус) викладав пiсля вiйни украiнську мову й лiтературу в середнiй школi № 1, колишнiй гiмназii. Його урок на тему «Інтермецо» М. Коцюбинського я запам’ятав слово до слова: працюючи потiм у Щирецькiй середнiй школi на Львiвщинi, я подавав цей урок за його «рецептом», i мене ставили в приклад усiм мовникам району. Штраус швидко запримiтив у мене лiтературнi нахили, може, запам’ятав мое вторгнення в клас матуристiв. Вiн опiкувався мною аж до десятого класу включно: залишав пiсля урокiв i розкривав передi мною чари тичинiвськоi поезii та прози Юрiя Яновського. На уроках, коли вивчали Тичину, Штраус говорив учням: «Вiдкладiть пiдручники i слухайте те, чого в них немае. Вiрш «Партiя веде» вивчiть напам’ять дома, бо таке питання буде в екзаменацiйних бiлетах. Це вам дасться легко: ритмiка вiрша така сама, що в «Лисi Микитi»… І десять урокiв поспiль декламував нам поезii iз «Сонячних кларнетiв» i «Золотого гомону», аналiзував поему «Сковорода», i тому я нiколи в життi не глузував з Тичини, в чому так радо вправлялися i вправляються ще й досi невiгласи… Я був останнiм випускником у Левицького. Вiн раптом помер пiсля нашого випускного вечора, i я, йдучи за домовиною, повторював у думцi напутнi слова вчителя: «Лiтература – совiсть народу, i доторкатися до неi треба чистими руками». Образ Штрауса пройшов через моi повiстi «Сьоме небо» й «Мiсто» – це моя дяка йому за лiтературний хлiб…

Можна б i далi характеризувати професуру Коломийськоi гiмназii, i кожен учитель заслужив би на добре слово. Коломийська гiмназiя – то був останнiй навчальний заклад у Галичинi, рiвень викладання в якому без перебiльшення можна назвати унiверситетським. Чи дочекаеться наша освiта подiбних педагогiчних сил? Будемо сподiватися.

Я надто довго зупинився на розповiдi про щасливi моменти нашого гiмназiйного життя. І ще б хотiлося розповiсти про щось насправдi радiсне, бо ж було воно, було! Та довкола йшла вiйна – не на фронтах, фронтових боiв у Коломиi поки що не чутно було, – нiмцi тут воювали в Шепарiвському лiсi, дострiлюючи евреiв, i на еврейському кладовищi, де вже розстрiлювали украiнцiв-заручникiв. За одного вбитого партизанами нiмця – тридцять жертв. Їх iмена, виписанi на червоних плакатах, щодня з’являлися на телеграфних стовпах, рекламних тумбах. Сотнi й сотнi наших хлопцiв, переважно сiльських, знищили фашисти в Коломиi; найтяжчим прокльоном були тодi слова: «А щоб я твое iм’я бачив на червоному плакатi!» А тому й донинi не можу збагнути, як мiг кракiвський Украiнський центральний комiтет домагатися в Гiтлера дозволу на створення дивiзii СС «Галичина», яка в той час, коли новостворена УПА виповiла нiмцям смертельний бiй, стала на боцi окупацiйноi армii.

Я бачив, як мiй батько печалувався над приреченим украiнським цвiтом. А хлопцi зголошувалися, хлопцi йшли, бо знову на нашi землi насувалася червона орда, цiну якiй галичани вже знали, i iм здавалося, що дивiзiя стане зародком новiтнього легiону усусусiв.

То були чеснi й запальнi хлопцi… Я мешкав у Сiднеi в колишнього дивiзiйника Левка Яськевича, вiн так i казав: «Ми були переконанi, що повториться австрiйський варiант – у складi нiмецькоi армii буде створений корпус Сiчових Стрiльцiв (так ми розшифровували абревiатуру СС), який пiсля поразки нiмцiв у вiйнi започаткуе украiнську регулярну армiю».

На жаль (чи й на щастя), iсторiя нiколи не повторюеться.

До Коломиi прибув у передсмертному своему вояжi по окупованих територiях генерал-губернатор Ганс Франк, щоб напутити дивiзiйникiв, яких зiбрали в примiщеннi театру.

Бравi хлопцi стояли на сценi пiд полотнищем iз зображенням жовтого лева – i серед них Тарас Жовнiрук. Красуня Дануся сидiла у першому рядi i, горда за свого милого, закохано посмiхалася йому крiзь сльози… Та чи одна вона? У Трачi тужила за своiм нареченим Богданом Сорокою моя сестра Наталка… Не знаю, чи Дануся зустрiчалася пiсля цього коли-небудь iз нареченим, а Наталка мала таку можливiсть. Богдан одружився зi зрусифiкованою нiмкенею, живуть вони за Уралом, дiти не знають украiнськоi мови.

Майже всi лицарi дивiзii пропали, навiть тi, якi не загинули вiд гармат…

Узимку 1944 року гiмназiю закрили: там розташувався нiмецький военний шпиталь. Вiдступаючи, нiмцi пiдпалили гiмназiю, цiлий тиждень покутська околиця спостерiгала за зловiсними димами… У тому полум’i пропало все: бiблiотека, обладнанi за останнiм словом науки фiзичний, хiмiчний та природничий кабiнети – i наше дитинство. Я винiс iз полуменi опудало пелiкана i пiшов з ним, – теж дотла вигорiлий, пропалений, – таким ступив на порiг своеi юностi.




4


На початку жовтня 1990 року, коли розпочала роботу Друга сесiя Верховноi Ради УРСР, на нинiшньому Майданi Незалежностi, а тодi ще на площi Жовтневiй, несподiвано не тiльки для столицi Украiни, а й для всього цивiлiзованого свiту виросло шатрове мiстечко голодуючих студентiв. Сталося те, що мусило статися в народi, який прокинувся вiд вiковiчноi рабськоi сплячки i почав боротися за незалежнiсть: на поле битви вийшла молодь.

Вiдчайдушний i рiшучий студентський чин засвiдчив, що украiнська нацiя жива i мае шанс на перемогу. Старше поколiння, до якого належу i я, винесло на авансцену полiтичноi боротьби проблему самостiйностi Украiни, проте самоi незалежностi не могло б здобути власними силами: iдеi «батькiв нацii» залишаються умоглядними i вмирають разом з носiями тих iдей, якщо iдеi не знаходять вiдгуку й пiдтримки серед молодi.

Народна Рада чекала якоiсь реакцii вiд суспiльства на власну дiяльнiсть, усвiдомлюючи, що без вiдповiдноi популярностi своеi полiтичноi позицii не зможе втриматися в боротьбi з таким чисельним i сильним ворогом як комунiстична бiльшiсть у Верховнiй Радi. Щоденних пiкетувань i вигукiв «ганьба КПРС» виявилося замало.

Проте аж такого зриву не сподiвався нiхто.

Студенти, по-вiйськовому зорганiзованi, розклали своi намети на викладеному мармуровими плитами майданi бiля пiднiжжя громiздкого й потворного за своiм архiтектурно-скульптурним вирiшенням монстра – пам’ятника Ленiну, оточеного чавунними фiгурами муравйовських карателiв, якi цiлилися з гвинтiвок у бiк Софiйськоi площi, а тепер – у голови дiтей.

Голодуючi виклали своi вимоги Верховнiй Радi й особисто Леонiдовi Кравчуку, вимагаючи вiдставки Голови Ради Мiнiстрiв – вихованця Брежнева i Щербицького – Вiталiя Масола, повернення народовi награбованого комунiстичною партiею майна, впровадження закону про вiйськову службу на Украiнi, – i залягли на безтермiнове голодування, яке в разi вiдхилення студентських вимог мало закiнчитися смертю молодих героiв.

Мене пройняла тривога. Ще не зовсiм усвiдомлюючи важливостi студентського виступу, я не мiг змиритися з тим, що хтось, бодай один з цих незагартованих, випещених мамами дiточок може вiддати свое життя через комунiстичного бонзу, яких багато: навiть якщо цей пiде у вiдставку, то на його мiсце прийде такий самий, анiтрохи не кращий… Не порадившись з друзями, я подався на площу, знайшов голову Украiнськоi студентськоi спiлки Олеся Донiя i крiзь сльози – бо сам маю дорослих дiтей – почав його переконувати, що Масол не вартий життя хоча б одного студента. Олесь Донiй з гiркотою поглянув на мене i мовив:

«Ми вас дуже шануемо, пане Іваничук, але як ви таке говорите, то краще йдiть геть вiд нас».

Засоромлений i, зрештою, до глибини душi вражений безоглядною рiшучiстю юнака, я подався в бiк готелю «Москва» й зупинився недалеко пам’ятника, на постаментi якого донедавна був викарбуваний напис: «Этот памятник будет стоять вечно». Хтось iз власть iмущих, засумнiвавшись, певне, в реальностi такого пророцтва або злякавшись фашистського нахабства, закладеного в цiй формулi (тисячолiтнiй рейх, тисячолiтнiй Третiй Рим!), наказав збити напис, але ж бовдур iз червоного гранiту зостався i грiзно поглядав на непокiрну молодь, обiцяючи iй жорстоку помсту за непослух…

І в цю мить я згадав, що в юностi, ще молодшим за Донiя – вчився тодi в дев’ятому класi, – я вперше зрозумiв, що бiльшовицька сила не вiчна, що пам’ятники тиранам наш народ повалить сам, бо терор неминуче слабне вiд власноi жорстокостi. Господи, я ж сам був колись предтечею цих вiдважних юнакiв i дiвчат, якi нинi поставили намети в кiнцi Хрещатика. А нинi зневiрився?!

…То був час, коли мого брата засудили на п’ятнадцять лiт каторги, а батько з матiр’ю сушили сухарi, щодня сподiваючись депортацii в Сибiр. Я занехаяв навчання, в рiдне село навiдувався зрiдка i дома нiколи не ночував, у коломийськiй квартирi теж почувався мов заець пiд кущем. Цiлковита безнадiя дiймала мою душу: бiльшовицька сила здавалась менi такою ж нездоланною, як оцей пам’ятник з гранiтного монолiту (а ось уже третiй мiсяць, пiсля проголошення Акта Незалежностi Украiни, розбивають його вiдбiйними молотками, рiжуть, колять – i таки знесуть, хоч i мiцна зараза!), i нiщо вже не свiтило менi, i моi дитячi мрii стати полководцем або славним поетом – а ще я починав мрiяти про кар’еру вченого, – все пiшло з димом, i нiчого доброго я вже не чекав вiд життя, керував мною хiба лише iнстинкт самозбереження.

Отак я йшов одного дня зi школи на квартиру, розчавлений жорстокою реальнiстю, i заступила менi дорогу могутня жiноча постать: була це панi Фiлясова з Воскресiнець, мама мого однокласника Романа, вона була така тлуста, що в театрi на двох крiслах сидiла, проте обличчя мала приемне i молоде. Фiлясова взяла мене пальцями за пiдборiддя, пiдвела мою голову i сказала:

«Встидайся, фе! Такий ладний кавалер, а йде згорблений, немов столiтнiй дiд. Ти чого похнюпився? Брат твiй повернеться, i ти теж досягнеш в життi того, чого сам хочеш».

«Пропало все, – вiдказав я тихо, – тож така сила!»

«Нiчого не пропало… Ти лише затисни кулак. Ну вiзьми i затисни кулак. Отак-во. Дужче, ще дужче!.. А бачиш, – засмiялася вона, коли моi пальцi самi рознялися. – А бачиш! Так i вони: чим дужче нас стискатимуть, тим швидше ослабнуть. Іди здоров».

Цi слова панi Фiлясовоi були моею духовною опорою у всiх бiдах, якi довелося потiм долати. Чому ж тепер, у цю хвилину на Майданi Незалежностi, я раптом зневiрився? Чому мало що не став штрейкбрехером?

Я стояв i дивився, як споруджують студенти намет-каплицю, вивершуючи ii хрестом… Хтось потермосив мене за лiкоть, я оглянувся: позад мене хитався якийсь п’янцюга, помахуючи погрозливо пальцем:

«Депутат, слышь, депутат, делай что хочешь, только Володю не трожь!» – кивнув головою на пам’ятник Ленiну.

«А ви його самi розвалите, – вiдказав я. – Кулак уже розтулився».

Останню конвульсiю ув’ялого кулака я побачив буквально за кiлька днiв. Вождь украiнських комунiстiв Станiслав Гуренко, не усвiдомлюючи того, що шкодить своiй рiднiй партii, почав органiзовувати форуми письменникiв-комунiстiв, учених-комунiстiв, учителiв-комунiстiв, ветеранiв-комунiстiв, протиставляючи iх народовi, i саме в цьому був останнiй програш бiльшовикiв: народ побачив iх укупi. Хай не подумае читач, що я вже аж так озлобився на своiх iдейних противникiв, що не бачу серед них жодноi нормальноi людини. Так не е. Серед комунiстiв було багато освiчених людей, я ж iз тим самим Станiславом Гуренком пробув три мiсяцi в Нью-Йорку на XXXV сесii Генеральноi Асамблеi ООН, i ми постiйно вели дуже цiкавi для мене розмови, якi, звiсно, не стосувалися полiтики. Але коли комунiсти збираються разом, то це вже не освiченi люди, а бузувiрський орденський клан, орда, яку народ, щоб зберегти себе, мусить вiдчужити вiд себе. З депутатами-комунiстами Вiталiем Ревою чи Олександром Морозом я наодинцi мав би про що розмовляти, але коли вони всi збираються в парламентську групу «239», то з ними треба боротися на життя i смерть – це загроза не тiльки нашiй нацii, а людству.

Отож Станiслав Гуренко нещодавно зiбрав з’iзд письменникiв-комунiстiв – немовби за принципом Петра І: «дабы дурь была видна», i на цьому зборищi, немов на лакмусi, проявилася реакцiйна сутнiсть навiть таких людей, якi за свое життя щось i зробили для нацiональноi культури: мiй колишнiй приятель поет Станiслав Реп’ях – я про це говорю з великим болем – прилюдно зганьбив наш нацiональний гiмн. Що тут ще можна сказати… А тодi, коли голодували студенти, перший секретар КПУ для великого ганьбища i смiху зiбрав у палацi «Украiна» немiчних iнвалiдiв Другоi свiтовоi вiйни, похилих ветеранiв комунiстичноi партii, щоб вони пiсля конференцii, на якiй одностайно були засудженi голодуючi «екстремiсти», пiшли походом по Хрещатику. Про це я розповiм докладнiше трохи згодом – я стояв на Хрещатику серед незчисленного натовпу людей i спостерiгав це видумане Гуренком ганьбище.

…Бiльшовицький кулак розтулявся поволi, проте невiдворотно, кожен з нас це вiдчував i з затаеним подихом вичiкував розвалу комунiстичноi системи, та нiкому i в найкращому снi не могло наснитися, що кощавi пальцi кривавоi примари, якi стиснули горла мiльйонiв людей, так скоро ув’януть.

Це ослаблення тоталiтарного тиску я вiдчув ще зi ставлення комунiстичних партократiв до мене.

Насамперед вiдбувся погром моiх «Мальв». У журналi «Комунiст Украiни» (№ 4, 1973 року) з’явилася редакцiйна стаття, в якiй було пiддано остракiзмовi кiлька iмен: першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста i чотирьох письменникiв – Сергiя Плачинди, Романа Андрiяшика, Івана Бiлика i мое. Окремо, як i належиться патрiарховi украiнськоi лiтератури, зазнав гонiнь Олесь Гончар, а iм’я Лiни Костенко огорнула мертва мовчанка, немовби ii в лiтературi зовсiм нiколи i не було.

Якi ж то натхненнi комунiстичнi шабашi вибухнули тодi! Вже ж давно поринули в минулому моторошнi постанови в галузi лiтератури i мистецтва, здавалось, нiхто бiльше не почуе на партiйних зборах i виробничих нарадах ревних вiрнопiдданських прокльонiв на адресу ворогiв народу, якi пiдступно проникли в монолiтне соцiалiстичне суспiльство, щоб його зсередини розкладати…

Але тут я зупинюся. Бiльшовицькi опричники мали рацiю: здоровi нацiональнi сили свiдомо проникали у ворожу систему, щоб – коли не розкласти ii, то хоч зайняти вiдповiдальнi посади i таким чином виховувати науковi i творчi нацiональнi кадри; мати змогу писати науковi працi з найменшою дозою промосковськоi апологетики i художнi твори з нацiональним пiдтекстом; заважати викачуванню з нашоi землi природних скарбiв для московського центру, потаемно виховувати дiтей патрiотами Украiни.

Ми, i я зокрема, ставали новiтнiми валенродами, якi свiдомо йшли в стан ворога, – це був один iз засобiв активноi боротьби з неволею. Тож як фальшиво звучать нинi каяття деяких колишнiх членiв комунiстичноi партii: «Я вiрив!» Брехня, нiхто не вiрив, нормальна людина не могла вiрити в комунiстичну iдеологiю пiсля десяткiв рокiв кривавоi комунiстичноi практики: в партiю йшли або заради вигод i наживи, меншоi або бiльшоi влади, або ж – i таких валенродiв було чимало – з диверсiйною метою.

Щодо мене, то маю свiдчення свого чесного валенродизму: в романi «Мальви» («Радянський письменник», 1969 р.) на сторiнцi 125-й я висловив свое кредо в такому ось пасажi, вилученому цензурою у виданнях вiсiмдесятих рокiв:

«Йти на рожен i чесно вмирати – геройське дiло. Таких героiв хвалять i шанують, про них складають пiснi ашуги. Користь вiд iхнiх подвигiв немала – так. Цi безумцi – то свiточi, без яких жоден народ не мiг би стати народом, бо його зневажали б за покору. Хтось мусить дати спалити себе на кострищi, хтось мусить вмирати напоказ без страху i каяття. Та це лише частина боротьби за волю. Є iншi героi, якi роблять другу половину справи, iх не шанують, ними гидують, але без них не може звершитися перемога. Вони мусять принижуватися, називати себе рабами i слугами, цiлувати ноги своiм повелителям. І за це насильство, яке вони чинять над собою, треба iх шанувати. Бо приносять користi не менше. Вони проникають у саме серце ворога i зсередини точать його. А плата iм за це – ганьба вiд людей. Слава – першим. Тiльки запам’ятай: той не любить своеi батькiвщини, хто хоче нагороди за любов до неi».

Саме цi рядки спричинилися до натхненного виття вiрнопiдданих 1973 року. Якi то були галасливi шабашi стужених за розправами iнквiзиторiв!

«Партiя урочисто клянеться, – вигукував на партактивi перший секретар львiвського обкому В. Куцевол, – що нiколи бiльше в нашому здоровому соцiалiстичному суспiльствi не з’явиться таке дерьмо, як «Собор» i «Мальви»!» – «Я не читала этих, с позволения сказать, «Мальв», – iстерично кричала якась партдама на зборах колективу автобусного заводу, – и читать эту дрянь не собираюсь, но странно, как это получилось, что среди нас вырос такой негодяй, как Иванычук!» – «Доки ви будете тримати в редакцii на вiдповiдальнiй посадi Іваничука?» – щодня нагадував головному редакторовi журналу «Жовтень» Романовi Федорiву завiдуючий вiддiлом культури обкому партii В. Подольчак. «О наш генiю, дозвольте вдихнути бодай один ковток повiтря у вашiй бiблiотецi!» – прослизав до моеi квартири зiгнутий у три погибелi безiменний сексот, якого я тут же виштовхував колiном пiд сiдницю за дверi.

Менi заборонили друкуватися. Протягом одного мiсяця 1973 року у видавництвi «Днiпро» знiмають з плану перевидання «Край битого шляху»; «Мальви» вилучають iз бiблiотек i подекуди, як це було в Миколаевi (обласному), спалюють; набраний уже роман «Журавлиний крик», за наказом секретаря ЦК КПУ В. Маланчука, розсипае тодiшнiй директор видавництва «Радянський письменник» А. Стась; згадуваний уже В. Подольчак наказуе Р. Федорiву вирiзати з готового тиражу «Жовтня» мою рецензiю на iсторичну повiсть С. Тельнюка «Грае сине море»… Федорiв виконуе наказ, проте вперто i мужньо не звiльняе мене з роботи, за що я йому i донинi вельми вдячний.

З дня на день я чекав арешту: мене попередили в обкомi, що як тiльки «Журавлиний крик», який розiйшовся в передруках «самвидаву», буде опублiкований за кордоном (а «Мальви» вже вийшли у канадському видавництвi «Тризуб»), волi нiхто менi гарантувати не зможе.

Я почав подумувати про самогубство. Та рятували вiд цих думок у всьому солiдарна зi мною моя дружина Софiя, дiти, а теж i друзi, про яких йтиметься далi.

Час спливав, я працював, як казали тодi, «у шухляду» (теж термiн, який може народитися тiльки в радянськiй дiйсностi!) – за три «нiмi» роки я написав другу частину «Журавлиного крику», повiсть «Мiсто» i добiрку новел. І якось непомiтно, бо ж нiхто з високопоставлених осiб спецiального розпорядження не давав, скажена лайка на мене i менi подiбних припинилася.

У те, що партiя взяла курс на лiбералiзацiю, годi було й говорити – полювання на вiдьом розтулювалося все дужче, пропорцiйно до прогресуючого маразму Брежнева; КГБ сваволив, запроторюючи до психушок непокiрних, був убитий Володимир Івасюк… Проте почав кудись зникати страх, який буквально спаралiзував суспiльство 1973 року, i я помiтив на обличчях партократiв запобiгливо-поблажливi усмiшки та охоту говорити менi комплiменти.

Я спробував друкувати новели, i це менi вдалося: мiй триптих «Зелений гомiн», «Настуня» i «Бузьки на Семеновiй хатi», яким тiшуся й донинi, було опублiковано у журналi «Жовтень». Я заговорив пiсля трьох рокiв мовчання, втiшивши себе i читача, можливо, теж: це означало, що я повернувся до лiтературноi працi, якоi, зрештою, не припиняв анi на хвилину. З острахом взявся знову за iсторичну тематику, i нiхто особливо менi не заважав; у Москвi видали «Мальви» росiйською мовою, i врештi за «Четвертий вимiр» я отримав Шевченкiвську премiю.

Менi й донинi з цього дивно: адже всi моi новi iсторичнi романи мали той самий антирадянський пiдтекст, що й попереднi, проте цензура вже не хотiла чомусь його помiчати. Нiхто бiльше не спонукував мене, як це було пiсля погрому «Мальв», писати памфлети проти «украiнських буржуазних нацiоналiстiв».

Думалося: партократiя пiдступно вичiкуе, поки я сам, переконавшись уже в своiй безпецi – бо i житловi умови менi полiпшили, i 1980 року я був посланий в ООН делегатом вiд Украiни, – заколишуся, пожадаю кар’ери (це ж бо сталося в той час з Б. Олiйником) i стану врештi з бунтаря лояльним лакузою.

Ми нiколи не розгадаемо всiх секретних методiв ламання людських душ тоталiтарною системою. Я постiйно замислювався над одним явищем: чому комунiстичним партократам байдуже до того, що я думаю, чому iх не турбуе, що в мене iнший свiтогляд, адже про це вони добре знали. А то дуже просто: iм не треба було нашоi вiрностi марксо-ленiнськiй iдеологii, яку вони самi сповiдували лише напоказ, не знаючи, зрештою, тiеi псевдофiлософii. Партократи, якi всiма силами трималися за владу, за корито, боялися передовсiм зовнiшньоi загрози своему становищу, тому iх цiкавили не нашi переконання, а наша сила. Тож головним завданням бiльшовицькоi системи було не духовне навернення людей на свiй бiк (знали ж бо iнквiзитори всiх часiв, що терором прихильностi нiхто ще не здобув), а знищення iх iдейних засад вимушеним, хоча б словесним, запроданством, прищеплення двуликостi i таким чином знiвечення людськоi особистостi, що ставало запорукою цiлковитоi покори, моральноi прострацii, стану повноi iндиферентностi. Один раз покайся, один раз заграй з ними в карти – i ти вже iхнiй, i називатимуть вони тебе повiею, як тiльки вiдступишся вiд них, i ти, зашантажований, навiть перед своiми нiколи не вiдмиешся i в чистiй водi. «Раз тiльки ступиш – i пропала воля», – навчала Леся Украiнка. У такий спосiб намагалися бiльшовики перетворити нацii в населення, в нарiд рабiв, що iм почасти вдавалося: ми це з болем спостерiгаемо нинi щодня перед референдумом 1 грудня на нашiй славнiй Украiнi…

Можливо, подiбний розрахунок мали партократи i щодо мене. Здолати ж мене iм не вдалося: кожен iсторичний роман, написаний у тi тяжкi часи, я видаю нинi, не мiняючи жодного слова. Чому ж вони тодi дали менi спокiй?

Бо ослаб кулак i стиснутися знов, немов у тiеi руки, що розпухла вiд лопати, не змiг i вже не зможе: ворушаться пальцi, мучаться в конвульсiях – подiбно нинi мучиться Горбачов, намагаючись з’еднати навiки роз’еднане.

Проте я забiг далеко вперед: до цiеi теми ще треба дiйти. Хай вибачить менi читач за хаотичнiсть викладу.




5


Киiв, 2 грудня 1991 року, 12.00.

Учора зранку у Львовi я взяв участь у референдумi, проголосувавши за Акт Незалежностi Украiни i – без жодноi надii на позитивний результат – за кандидата у президенти Ігоря Юхновського. До самого обiду, поки не зателефонували Романи (Кудлик i Безпалкiв) й Нiна Бiчуя (бо ж 1 грудня – день святого Романа), я ходив з кута в кут у вiдчайнiй тривозi, немов той батько, що загубив у натовпi дитину.

Незважаючи на те, що сам передбачив позитивний результат референдуму до 80 вiдсоткiв, я раптом збоявся: наш народ такий рiзнорiдний, духовно знищений, неорганiзований, збайдужiлий i стомлений, що може сьогоднi пiдписати смертний вирок своiй свободi, i тодi ми вже нiколи ii не здобудемо, i нiхто нiколи нам не допоможе, не поспiвчувае, свiт облишить нас у спокоi як унiкальну нацiю, яка добровiльно вибрала для себе ярмо.

Потiм до вечора ми вчотирьох сидiли в майстернi Романа Безпалкова i за чаркою тяжко посперечалися з приводу iнтерв’ю Ігоря Калинця, опублiкованого в журналi «Украiна», де вiн повторив за Іваном Франком: «Не люблю украiнського народу, бо за що мав би його любити?»

Кожен з нас у душi хоч раз за життя долав подiбнi сумнiви, та сказати про це вголос досi нiхто не зважувався, i ось пiд впливом згаданого iнтерв’ю, яке нехай залишиться на сумлiннi автора, Нiна Бiчуя, серце нашоi компанii, раптом викричала свiй накипiлий бiль словами Калинця й залишила товариство, а я поiхав до Киева, такий пригноблений i збезнадiяний, як рiдко коли в життi.

Дорога Нiно, я визнаю право на сумнiви, бо й сам цим грiшу, але сумнiваймося передовсiм у собi, а не у своему народовi. Не бавмося у пророкiв, не робiмо iз себе Кассандр, бо нацiя за нас дужча. «Народ мiй був, народ мiй завжди буде, нiхто не перекреслить мiй народ!»

2 грудня рiвно о 12 годинi iз радiоприймачiв прогримiв над Украiною могутнiй хорал «Ще не вмерла»: понад 90 вiдсоткiв виборцiв нашоi молодоi держави проголосували за свою незалежнiсть – такоi згуртованостi украiнського народу ще не знала iсторiя! Про самостiйну Украiну вмить заговорив увесь свiт: Польща, Угорщина, Швецiя, Канада заявили про свою готовнiсть визнати ii.

Зацiпенiли жовна в росiйського демократа Бориса Єльцина, який нiяк не може собi уявити Росii без Украiни, зблiдла кривава пляма на лисинi Михайла Горбачова: сьогоднi вiн фактично пiшов у вiдставку – до нового 1992 року посада президента СРСР вiдiйде вже в iсторiю, i, можливо, нинi вiн проклинае той день, коли задумав винести у сферу полiтики iдею «соцiалiзму з людським обличчям», не розумiючи того, що в соцiалiзму обличчя закрите червоним катiвським каптуром.

Як сказано в Бiблii: «Станеш останнiм ласим шматком, яким завойовник подавиться». Росiйська iмперiя вдавилася Украiною ще за Петра; ласий шматок не допомогла стравити навiть бiльшовицька отрута.

Треба сьогоднi подякувати мудрому полiтиковi i вченому, народному депутатовi Украiни Ігоревi Юхновському, який зважився винести на Верховнiй Радi 24 серпня 1991 року iдею референдуму, i перепросити за тi докори, якi сипалися протягом трьох мiсяцiв на його голову з уст ультрапатрiотiв з приводу цiеi пропозицii: як добрий шахiст, вiн передбачив розвиток полiтичноi гри на кiлька ходiв уперед.

Першим Президентом Украiни став Леонiд Кравчук. Парламентська опозицiя – Народна Рада – вирiшила пiдтримувати його доти, доки вiн виконуватиме волю украiнського народу, який його обрав.

О полiтичнi парадокси! Хiба мiг був хтось коли-небудь хоча б подумати, що рафiнований комунiстичний партократ стане украiнським Вашингтоном?! Чи це новiтне мазепинство, а чи пiдступнiсть? Побачимо, повноi вiри до Кравчука нема. Та я знаю одне: на тронi небезпечно зраджувати, президентський престол при одному лише поруховi Президента до зради вмить перемiниться для нього на електричний стiлець.

А тепер усiм за роботу. Геть мiтинги i страйки, геть крикунiв i полiтичних невiгласiв. Вiднинi кожна мить мае бути використана для будiвництва незалежноi Украiни.

Що маемо робити? О, багато людей, якi звикли до протестiв i мiтинговоi ейфорii, ставлять нинi таке питання. То я, щоб вiдповiсти на нього, розкажу просвiтянську притчу.

У львiвськiй «Просвiтi», яку я поки що очолюю, крiм офiцiйних працiвникiв i Ради, е багато ентузiастiв, здебiльшого пенсiонерiв, якi невтомно працюють для нашого Товариства. Є така панi Софiя Смiшко, вчителька-пенсiонерка з Яворова, яка розповсюджуе у своему районi просвiтянськi газети i книжки. Вона щотижня приходить на Друкарську, навантажуе себе ними, аж згинаеться, i iде у свiй Яворiв. Якось я сказав iй: «Панi Смiшко, пожалiйте себе, ви ж уже немолода». А вона менi вiдказуе: «Пане Іваничук, я дуже хочу мати свою державу, роблю для неi що можу, навiть якщо це важко, i прошу менi в цьому не заважати». Хiба потрiбно коментувати ii слова?

Незалежнiсть – це найнормальнiший стан народу. Незалежнiсть – найпростiша i найприроднiша полiтична й моральна категорiя. Але даеться вона важко i дуже дорого коштуе. Хто-хто, а украiнцi знають iй цiну. Тож благослови, душе моя, Господа за те, що дожив я до нинiшньоi святоi митi. Я безнастанно благаю в Бога для себе довгих рокiв життя, щоб протягом них мiг вiддати усi своi сили для Украiни – до останньоi краплi.

…А було це ще до моеi розмови з панею Фiлясовою.

Не можу з упевненiстю сказати, що мiй брат уже тодi належав до ОУН, – можливо, й нi, бо ж йому ще не виповнилося й сiмнадцяти, але хлопцi старших класiв часто збиралися на нашiй коломийськiй квартирi, звiдки робили виправи на Воскресiнецьку гору, де мали криiвку iз зброею – нiмецькими та мадярськими карабiнами, патронами i гранатами: це добро полишили в окопах угорськi вояки, якi навеснi 1944 року вiдступали через нашi села за карпатськi перевали.

Душею хлоп’ячоi боiвки був воскресiнецький парубок Ярослав Миколайчук, який нiчого не боявся i саме цим завоював серед нас лiдерство (мене хлопцi деколи брали з собою, але зброi в руки не давали); вiн прибивав цвяхом до дерева картонне кружальце i вчив неповнолiтнiх боiвкарiв стрiляти. Я так i не мiг зрозумiти, чому вiн не боiться, коли внизу над Пругом снували радянськi вiйськовi патрулi, – дiзнався про це, коли вже було пiзно…

Євген нiби щось непевне передчував – поспiхом втiк з Коломиi до Трача, де його мобiлiзували в УПА, а по мене та й iнших хлопцiв одного ранку, коли я вже зiбрався до школи, приiхали енкаведисти, кинули в машину й повезли до тюрми.

Тюрма на мене чекала все мое життя, та, видно, в Божих книгах не значилася менi така покара. Я щасливо уникнув арештантського харчу, якщо не рахувати тих п’яти тижнiв, якi провiв у коломийськiй камерi попереднього ув’язнення, – вчився тодi всього лишень у восьмому класi. Мене швидко випустили, не дуже допитували, навiть не били – був я дрiбний i не надто дужий, до того ж, не мене мали взяти, а Євгена – про нього мене й випитували. А втiм, якби до цього випадкового арешту долучилася справа моеi «повiстi», яку забрав пiд час обшуку капiтан Шкрупила, – вчився б я у зовсiм iнших унiверситетах.

…Брязнув замок, конвойний штовхнув мене в спину, i я опинився в темрявi, з якоi проступали зарослi обличчя i десятки свiтелок великих очей; тi свiтелка збiльшувалися, наближалися, немов блуднi вогнi, я вiдступав до залiзних дверей i врештi телецнувся на задок, приголомшений могутнiм реготом цiеi чорноi мужви, яка обступила мене пiвколом, нахилялася, приглядалася, нiби до якогось чудернацького звiряти; я аж потiм зрозумiв, що цей регiт був не лише виявом здивування, що таку дитину можна вкинути до тюрми, а й обуренням, протестом проти енкаведистських садистiв… Смiх раптом стих, до мене пiдiйшов бородатий арештант, узяв за руку й повiв до свого лiгва – простеленого на цементнiй долiвцi кожуха.

Був це Петро Волошенюк з Воскресiнець. Вiн опiкувався мною, а я – ним. Його щодругу нiч виводили на допит i вранцi вкидали до камери скатованого, проте з гордою усмiшкою на устах – бо витримав, i я поiв його з горнятка молоком, яке отримував у передачах вiд мами.

Волошенюк довго лежав на долiвцi незворушно, i я не раз прислухався, чи ще живе: вiн був увесь синiй, запухлий, з повибиваними зубами, тiльки очима водив по стелi, а деколи тi очi зупинялися на менi, i я бачив у них сльозу; потiм звiдкiлясь, нiбито з-за стiн проникаючи, наповнювала камеру чиста мелодiя дивноi пiснi, яка й донинi е для мене найдорожчою, – «Ой пущу я кониченька в сад», i така вона була святопечальна, що я плакав, припавши головою до колiна скатованого, а Волошенюк спiвав безупинно, вкладаючи у пiсню весь свiй бiль, i одужував вiд неi бодай настiльки, щоб мати силу на другу нiч знову йти на допит.

Так минали тижнi. Я запiзнався з усiма арештантами, а тiснилось iх у камерi понад сорок. Кого тут тiльки не було, я навiть заримував: доктори, професори, фельдшери, фольксдойчери, меценаси i свинопаси, шевцi, кравцi та всякий iнший люд… Сидiв тут теж забутий нинi композитор Василь Якуб’як, учитель коломийськоi музичноi школи, – вiн ходив камерою i, склавши губи в дудочку, насвистував якусь мелодiю, часто зриваючись на слова: «А Говерла спить, а Говерла спить…», i ось недавно я почув цю дивовижну пiсню у виконаннi Михайла Сливоцького – то й згадав, де вона народилася…

А Волошенюк спiвав свого «Кониченька», поки не помер вiд побоiв. Перед смертю сказав менi таке: «Я не виказав анi единого бункера, не виказав, щоб ти знав i сказав, як буде хтось питати. А видав мене воскресiнецький сексот Ярослав Миколайчук».

Потiм, вийшовши з тюрми, я зустрiвся з Миколайчуком на вулицi. Вiн намагався дати менi закурити, а я стояв закаменiлий перед ним i пильно вивчав уперше бачений образ зрадника; сексот не мiг витримати мого погляду й опустив очi, щось гугнявив про Євгена, який, мовляв, сидить, але його можуть випустити, якщо цього вiн, Миколайчук, захоче, – треба тiльки записатися в «стребки», а зi «стребкiв» можна знову втекти в УПА; я вiдчув, як зрадлива надiя на мить присмокталася менi до мозку, та я ii тут же вiдiгнав, як гидливу гнойову муху, що лiзе до очей; я хотiв схопити зрадника за горло, та не мав вiдваги навiть плюнути йому в обличчя i пiшов геть, вражений цинiзмом виродка, яких потiм бачив немало, та всi iхнi обличчя зливалися чомусь iз Миколайчуковим.

Кажуть, що не так давно, в якусь недiлю, вiн з’явився у своему селi, навiть до церкви зайшов, до людей пiдступав, а народ мовчки розступався перед ним, немов перед прокаженим, i так вiн нi з ким i не заговорив.

Є у Василя Портяка прекрасна новела «Непрошений» – може, вiн писав ii iз цього сексота? А втiм, таких було багато…

А далi – промайнуло три роки мого самозабутнього навчання в середнiй школi. Натхненний провиднiстю панi Фiлясовоi, переконаний, що тiльки в поезii можна зберегти себе серед цього збезчещеного свiту… (о, як я тяжко помилявся: саме в поезii, в художнiй лiтературi зганьбили себе люди найстрашнiше; я з глибоким болем нинi задумуюся, якi твори з мiльйонiв книг, написаних за час бiльшовицькоi окупацii, потрiбнi будуть самостiйнiй Украiнi, якi зможуть бути перевиданi без повторного редагування; а може, хай усi перевидаються як документ нашоi ганьби?)… я не вилазив з книжок, став книжковою мiллю, та встиг зазнати пекучого болю нероздiленого кохання, не пропускав жодноi забави у музичнiй школi, i вважали мене дiвчата найкращим майстром вальсу – таким я залишився i донинi: великим життелюбом, який генiально вмiе органiзувати для себе час. У цьому весь мiй талант.

Так чому ж я, такий життелюб, натруджую сьогоднi мозок, щоб згадати щось свiтле, бурхливо-веселе, святкове, урочисте iз днiв своеi шкiльноi юностi, i нiчого подiбного вiдтворити у своiй пам’ятi не можу: перед очима пересуваються самi лише картини дикого людського горя.

…Із села вздовж Зрубу тягнеться санна валка з людьми, клунками, дiтьми i по одному енкаведистовi на санях з автоматом напереваги – то вивозять з Трача в Сибiр чотирнадцять родин. Моторошний лемент i зойк злiтае в пiднебесся, а я стою у своiй маленькiй кiмнатцi перед вiдчиненим вiкном, що виходить у сад, готовий утiкати, як тiльки ординцi увiрвуться на наше подвiр’я; батько нервово ходить з кiмнати до кiмнати й у розпачi розводить руками: «Я ж казав тобi – сиди в Коломиi i додому не приходь»; сестри, слава Богу, дома немае, вона вчителюе в Ганевi, може, про неi забудуть; тiльки мама не втрачае рiвноваги, бо на неi лягае вiдповiдальнiсть за сiм’ю: а на кого ж, коли чоловiки розгубилися i стали безпораднi, мов дiти; мати виймае з куфра одежу, зносить зi стриху мiшки iз сухарями; а лемент тим часом вiддаляеться i нишкне, тихо й нiмотно стае у спустошеному селi, змовкли раптом собаки, i в’яне, млiе й опускаеться на долiвку моя мама, i я не так чую, як бачу на ii устах шепiт: «Пiшли… О Боже!..»

…Попри коломийську ратушу вниз до цвинтаря щодня, щодругий день просуваеться похоронна процесiя з домовинами; скорботнi люди не плачуть i не голосять – похорони дозволенi, та промовляти, навiть плачем, заборонено: то ховають коломийських iнтелiгентiв-заручникiв пiд час перших пiслявоенних виборiв до Верховноi Ради СРСР. Їм у тюрмi прищепили тифозну вакцину i пiсля виборiв випустили додому вмирати.

Чому брали заручникiв – не розумiю й досi: що мали з ними зробити, якщо б люди не проголосували? Та щасливий i радiсний народ проголосував на 99,98 вiдсотка – одностайно, з ентузiазмом, з високими трудовими показниками, згуртований, як нiколи, довкола партii – за блок комунiстiв i безпартiйних. Проголосував, а домовини заручникiв гойдаються над похоронною процесiею, i лежать у них iнженер Корнило Сербинський – батько мого шкiльного товариша Юрка, славного баса в хорi учителя музики Рубiнгера – вiд його голосу на «Буде iм’я Господне» дзвенiла церковна баня; учитель iсторii Степан Маланюк, приятель мого батька, артист Коломийського театру Василь Ткачук, лiкар Михайло Руденський, артист Богдан Вонсаль, учитель Іван Лобода… Живими залишилися професор Олексiй Ковбуз, славний актор Василь Симчич, письменник Іван Бiлинкевич: за порадою Ковбуза, який нi в чому бiльшовикам не довiряв, вони виссали iз тiла вакцину, яка була заражена здоровими тифозними мiкробами.

А ще… Перед вiкном моеi коломийськоi квартири стоiть спухлий вiд голоду молдаванин, вiн показуе на мигах, що серце в нього вже майже не б’еться, що в головi йому крутиться вiд виснаження i вiн ось-ось упаде, – я повинен дати йому хлiба. Я вiдрiзую тоненьку скибку вiд боханця, яким маю прожити цiлий тиждень; молдаванин вiдходить, плачучи з утiхи, а на другий день о тiй самiй порi знову стоiть перед моiм вiкном, виконуючи ту саму пантомiму. І так щодня!

Я вже не маю хлiба, а молдаванин стовбенiе, бо iншого порятунку, анiж те вiкно, бiля якого сидить за книжками старанний учень, вiн не знае; вiн стоятиме тут доти, доки мiй батько принесе менi нову хлiбину на наступний тиждень, i я дам, дам… Приходить нарештi батько, вiн тужно дивиться на мое схудле обличчя й не знае, що я з’iдаю тiльки двi третiх видiленоi пайки; батько вiдходить, а молдаванин уже тут, вiн ледве тримаеться на ногах, я квапно вiдрiзую скибку, даю йому й дивуюся, що вiн пожадливо не пхае ii до рота; молдаванин виходить за хвiртку i падае у рiв мертвий, мiцно тримаючи скибку хлiба в руцi…

Що це за диявольщина приходила на нашу землю? З яких космiчних свiтiв заслано зграю бандитiв, яка, набувши вигляду землян, винищила по всьому свiту мiльйони людей – i раптом зникла? Хто це був, що призвiв народи до людоiдства, що витренував професiйних убивць, якi могли весь свiй восьмигодинний робочий день стрiляти людям в потилицi, якi загнали за колючi дроти мiльйони мирних громадян? Чи зможе вiдповiсти коли-небудь на це наука?

А ще… Та нi, досить, бо ж була в мене й радiсть, яку нi з чим не зрiвняеш, яка стоiть вище голоду й смертi, – це божественний чар поезii, задля якоi, щоб тiльки вiдчути ii i збагнути, варто жити i ризикувати життям, бо нiчого на свiтi кращого нема, як поетична музика:

А була ти як буря i грiм,
А була ти як нiч на Купала!
Безгомiння i сон, безгомiння i сум,
Там десь зiрка упала…

А за цiею музикою – обличчя трацьких красунь, i кожну я опоетизую, кожнiй гiмн складу – тим дiвчатам, що спiвали в хорi мого батька на стрiлецькiй могилi 1941 року…

Якби iх побачити ще раз у тому розкiшному гронi в пiднiжжi могили!

І я таки побачив – рiвно через п’ятдесят лiт, 1 листопада 1991 року: у Трачi висипали на мiсцi колишньоi, зруйнованоi, нову могилу, i моi земляки запросили мене на ii освячення, зробивши при цьому для мене милу несподiванку.

На стендi бiля могили на побiльшенiй фотографii стоять моi дiвчата, одна за iншу краща, а серед них мiй батько-диригент, такий вродливий, такий рiдний, молодий! І я вгадую, нi, не вгадую – впiзнаю i називаю по iменi кожну красуню, врештi зупиняюся на найвродливiшому обличчi й вигукую: «Анна Яремiйчук, перша дiвчина в селi! О, де моя молодiсть?»

Хтось м’яко взяв мене пiд руку, я озирнувся. На мене дивилася тиха, чистенька бабуся, i щось було в ii обличчi зухвало дiвоче, щось невловимо гарне, та сором’язливо ховалося воно у зморшках.

«То я, Анна Яремiйчук, Романе…»

Не треба, не хочу про старiсть… Ми з тобою, Анно, ще молодi-молодi, поки не соромимося свого вiку.

Там десь зiрка упала, мов згадка,
Засмiялося серце у тузi…
Знову плачуть сичi. Гей, свiтлiй i ридай,
Осiнь ходить по лузi…

Я закiнчив середню школу зi срiбною медаллю й залишив назавжди Коломию i Трач. Покинув без болю – стомився. Й пiшов у свiт райськi сади садити…

Рвонули баскi конi, вiтер студить на обличчi останню сльозу, i залишаються позаду мiй рiдний гай, в якому кожне дерево мае людське обличчя, i Пиконiв з бабою Лiсною i з божевiльною красунею Оксаною, i трясовина з пiдземним храмом… Прощайте, дитинство i мое наiвне поганство! Все залишаю i йду здобувати великий свiт i себе, великого, у тому свiтi.

Гей, та чи знав я тодi, яким малим вернуся колись у Трач до батьковоi могили?!




6


Згадав я ось перший рiк свого навчання у Львiвському унiверситетi на украiнiстицi 1948/49 року. На 1-му украiнському зiбралися з усiх усюд найрозмаiтiшi молодi люди: жовторотi випускники середнiх шкiл i бувалi фронтовики, якi пiсля вiйни закiнчували навчання у вечiрнiх школах, мешканцi Галичини, Волинi i схiдних областей Украiни; затруенi комунiстичною iдеологiею дiти партократiв i ярi мiсцевi нацiоналiсти; адепти чистоi науки, кар’еристи i пристосуванцi.

Унiверситет, який за своiм покликанням мав би бути храмом науки, фортецею розуму, нацiональною школою, нагадував у цей час швидше солдафонську казарму, в якiй захопили владу ефрейтори, а генерали мовчки ждуть своеi вiдставки. Незважаючи на те, що працювали в унiверситетi такi свiтлi уми як Михайло Возняк, Іларiон Свенцiцький, Михайло Рудницький, Іван Ковалик, Тарас Франко, Юрiй Мушак, Євген Лазаренко та iнша висока професура, до керма пхалися озброенi единовiрним ленiнським вченням неуки i пройдисвiти типу погромника Череповського – секретаря комiтету комсомолу, малограмотного Воробйова – тодiшнього декана фiлфаку, Лiзенбойма – декана геологiчного факультету, якого пересмикувало на звук украiнськоi мови, всiх, зрештою, не почислиш, а очолював цей сонм кар’еристiв ректор Бiлякевич, який титулував себе професором, не маючи, здаеться, навiть звання кандидата наук. Цi горе-вченi методично розколювали унiверситетськi науковi сили на два ворожi табори, один з яких залишався у програшi i, будучи, власне, мозком найвищого навчального закладу в Галичинi, розсмоктувався, розбiгався або ж, вiдмовляючись вiд своiх принципiв, пристосовувався, а його мiсце займала дипломована чернь, яка послiдовно перетворювала храм на стiйло.

Метода витравлювання справжнiх наукових сил у професорсько-викладацькому станi прямо накладалася на студентство: у групах брали гору вискочки i парвеню; вони, запевнивши собi офiцiйну пiдтримку комiтету комсомолу, буквально зацьковували тих студентiв, якi прагнули знань i, уникаючи показушноi громадськоi роботи, гибiли в бiблiотеках. Їх звинувачували в безiдейностi, в iндивiдуалiзмi, в провину ставили iм навiть iхнi знання, якi, мовляв, вiдiрванi вiд соцiалiстичноi дiйсностi, приносять народовi тiльки шкоду; юних подвижникiв науки ганьбили на комсомольських зборах i врештi-решт жорстоко з ними розправлялися. Пiсля вбивства Ярослава Галана сотнi студентiв Львiвського унiверситету були виключенi, заарештованi або ж духовно зламанi привселюдним каяттям у грiхах неiснуючих.

Серед перших виключених з унiверситету опинився i я, й завдячую тодiшню свою трагедiю, яка, зрештою, в силу сприятливих для мене обставин життевою трагедiею не стала, людинi, котра свiдомо зруйнувала у собi храм душi. Я довго вважав того пiдлого однокурсника найтяжчим своiм ворогом, проте нинi, не прощаючи йому нiчого нi на макове зерно, вбачаю в ньому жертву деморалiзуючоi бiльшовицькоi системи, яка засобами страху й обiцянок нищила в людинi засади порядностi, виховувала безжальнiсть i кар’еризм, спотворювала сумлiння, висмоктувала до останньоi краплини честь i випльовувала потiм на смiтник, нiби жуйку.

Моя унiверситетська драма детально змальована, майже без вимислу, в автобiографiчнiй повiстi «Зупинись, подорожнiй!» («Спрага»), яку я написав 1965 року, а опублiкував повнiстю аж 1991-го в книжцi «Бо вiйна – вiйною». Мiй ворог в нiй мае прiзвище «Панчишин», i я так й надалi називатиму його – не з милосердя чи незручностi: мае ж вiн, напевне, дiтей i внукiв, котрi не виннi в грiхах батька й дiда.

Я взагалi волiв би цю тему обминути, не буду ii й заакцентовувати (про те все мiй читач, якщо дуже захоче, дiзнаеться з повiстi), та зовсiм змовчати не можу – то частина мого, та й не тiльки мого, життя. Не накликаю на грiшникiв помсти – кличу до спокути.

Кажуть, «Панчишин» давно уже спокутував свiй грiх i нинi робить корисну для Украiни справу. Знаю про це. Я й не мстив йому нiколи: вiн спокiйно друкував своi статтi в журналi «Жовтень», i я нi разу на засiданнях редколегii не сказав проти нього й слова. Можливо, вiн i не знае, що його пiдручник з украiнськоi лiтератури для восьмого класу «пробивав» у сiмдесятих роках в Мiнiстерствi освiти УРСР через мого односельця професора Миколу Черпiнського не хто iнший, а я, забувши на мить про заподiянi менi кривди. Жалкую, що не вдалося того зробити.

Та обходить мене одне: чому «Панчишин» не набереться цивiльноi вiдваги – не виступить у пресi, не скине iз себе тягаря таемницi, яка вже давно таемницею не е, чому прикривае своi колишнi грiхи нинiшньою корисною дiяльнiстю достоту так, як колись пiдлiстю прикривав перед радянськими хлiбодавцями свою участь в украiнському пiдпiллi? Чому не шукае Храму для покаяння?

…Я наближався до унiверситету, мов до святинi. Змучений жорстоким дитинством i юнiстю, я вiрив, що в Храмi Науки, впевнено долаючи сходинку за сходинкою, досягну тiеi вершини, яка вiдповiдатиме моiм здiбностям, повнiстю розкрию власнi можливостi i, ставши жерцем науки й поезii, вiддам усi сили згвалтованому народовi.

З фасаду величноi будiвлi дивилися, вiтаючи мене, знаменитi скульптури Регеля i пiдбадьорливо посмiхався мармуровий юнак з розгорнутою книгою в руцi. Із затамованим подихом я вiдчинив важку унiверситетську браму, пiднявся у вестибюль i – раптом отетерiв, i надii враз померкли: бiля дверей аули, з обох бокiв, стояли два iдоли, iменами яких бiльшовицькi опричники проводили масовi арешти, вивозили людей у Сибiр, виморювали голодом селян; стояли вони у Храмi i нагадували «всяк сюди входящому» i менi, юному мрiйниковi, теж, що спасiння вiд них на цiй землi нема нiде, що альма-матер, колись недоторканна, може бути споганена ними, як i вся Украiна… Та був я – i таким залишився донинi – телячим оптимiстом, я вiдвернувся вiд iдолiв, i заспокоiв мене скульптурний портрет Франка мiж колонами вестибюля – я подався широким коридором у бiк кафедри украiнськоi лiтератури, вглядаючись в обличчя зустрiчних поважних мужiв, i в кожному з них вбачав майбутнього вчителя, i для кожного мав напоготовi свою незаплямовану душу.

Хтось швидко йшов позаду мене, i той «хтось» кликнув мене на ймення. Я оглянувся i невимовно зрадiв, побачивши перед собою Дмитра Павличка, з яким ми пiсля пожежi Коломийськоi гiмназii розiйшлися на цiлих чотири роки: я закiнчував школу в Коломиi, вiн – у Яблуновi.

Менi не вдалося закiнчити унiверситет разом з курсом, який я й донинi називаю «перший украiнський», i менi дуже жаль: у цiй групi, за малими винятками, не було посередностей; я й нинi вiддаю належну оцiнку навiть тим, якi – збаламученi й заляканi «Панчишиним» – виступили на ганебних зборах 13 грудня 1949 року проти мене, Сергiя Пущика та Івана Денисюка, – всi були особистостями, i нинi вони поважнi вченi, професори, учителi. Хай iм Бог простить: однi, забамбуленi бiльшовицькою демагогiею, не знали, що роблять, i переконанi були, що роблять чесно, iншi боялися виключення з унiверситету, i я теж iх розумiю: виключених скорiше чи пiзнiше заарештовували, i мене не обминула б неволя, якби я вчасно не зголосився до служби в армii.

І невимовно тiшуся, що Дмитро Павличко перейшов з нашоi групи на вiддiл логiки i психологii: я не знаю, як повiвся б вiн на тому consilium abendi[1 - Рада про вигнання (лат.).] з його принципом, яким вiн, далекогляднiший i рацiональнiший, нiж iншi, керуеться й донинi: «так треба». Так треба для вищоi мети (Для вищоi мети всi засоби виправданi – Макiавеллi? Лiс рубають – трiски летять – Сталiн? А може, «через терни до зiрок»?). Павличко багато чого доброго зробив, керуючись цим принципом, але й тяжко не раз iз ним спiткнувся. Я такого принципу не визнаю, мабуть, через те й не став нинi полiтиком, а Дмитро ним став – i слава Богу!

Досить того, що Павличко не голосував тодi проти мене, i не вирiс тодi мiж нами бар’ер, який з’явився потiм, але вже з iнших причин: за час нашоi розлуки, коли я служив у армii, iм’я поета Павличка спалахнуло було невиданим дотодi феерверком, i я, звiсно, залишаючись приятелем, довго стояв у його тiнi; Павличко – я про це ще скажу – вирiшив мою долю пiсля повернення з армii, i я йому за це вельми вдячний, але клопiт у тому, що вдячнiсть – теж певна залежнiсть.

А тодi ми вчилися на першому курсi, всiх цих комплiкацiй ще не було, i я з пiететом i розчуленням згадую той единий рiк нашоi найщирiшоi дружби, коли нiхто нi вiд кого не був залежний, нiхто нi вiд кого не був вищий – обидва вчились по-справжньому, до самозабуття, обидва спiвали в одному хорi, брали участь в одному драмгуртку (вiн грав Назара, а я Гната); я мешкав тодi на вигiднiй квартирi у професора Миколи Колесси, i до мене iз своiх гуртожиткiв приходили на кулешу з бриндзою Дмитро i збiдований волиняк-фронтовик Іван Денисюк – нинi популярний професор Львiвського унiверситету; обидва ми ходили на забави i закохувалися щоразу в iншу дiвчину; ми брали з собою на танцi скромного, встидливого i гiрше за нас одягнутого Івана Денисюка, де вiн – книжкова моль! – ховався за колонами у вестибюлi й крадькома пiдчитував Еврiпiда з хрестоматii античноi лiтератури: ми обидва з Дмитром потаемно один вiд одного писали вiршi – вiн на гуцульськi, а я на бiблiйнi теми…

Не знаю, кому iз кафедральних свiтил звiрявся Павличко зi своiми поезiями, а я, нiчтоже сумняшеся, вислав поштою своi вiршi й листа самому академiковi Возняку, якi вiн з властивою йому педантичнiстю переписав i копii передав, на мiй встид, скептиковi професору Рудницькому, а оригiнал залишив у своему архiвi. Цей документ моеi юнацькоi наiвностi сплив нещодавно на свiтло денне – теж на мiй сором – у дослiдженнi одного вознякознавця…

Минув перший рiк нашого навчання в унiверситетi – в бурхливих поривах, лiтературних дискусiях i шепотливих полiтичних розмовах, а менi ще додавалася завзята i безнадiйна боротьба з кар’еристом «Панчишиним», котрий у своiй вiрнопiдданськiй пильностi виявляв на зборах «контрикiв», якi ходили у вишиваних сорочках, у днi релiгiйних свят приходили на лекцii в кращiй, нiж у будень, одежi, водили хороводи на гаiвках бiля церкви Юра, до сьомого поту витанцьовували на забавах у Першiй школi, де грав джаз «Не журись» i збиралася лише мiсцева молодь; якi вивчали самотужки англiйську мову (для чого iм англiйська мова, це не випадково!), якi – а мiж ними першими були Сергiй Пущик, Іван Денисюк i я – виходили за трибуну, викривали кар’ериста i привселюдно глузували з нього за його полiтичнi бздури: «Панчишин» якось оголосив, що трамваi i мiлiцейськi машини у Львовi вифарбуванi у нацiоналiстичнi кольори… І що гадаете: не минуло багато часу – як спочатку трамваi, а потiм мiлiцейськi машини стали iз синьо-жовтих однотонними.

Перед вакацiями ми з Дмитром домовилися: пiдемо на тиждень-два в гори, як ходили колись Вагилевич i Головацький. Я – збирати матерiали для курсовоi роботи на тему «Фольклорна основа “Тiней забутих предкiв”», Дмитро – набиратися вражень для поеми про Довбуша.

На Петра i Павла ми гостювали на празнику в Космачi у нашого приятеля Лук’яна Вардзарука, а на другий день iз космацьких Завуял вирушили удвох з рюкзаками бездорiжжям прямо на двогорбу, немов верблюд, Бiлу Кобилу, за якою десь там розкинулось по безмежжi гiрському безмежне село Жаб’е – заповiдник гуцульського фольклору.

Тодi Жаб’е ще було Жаб’ем, а не Верховиною, Іспас ще не називався Долiшнiм, а Княждвiр – Верхнiм: бiльшовицький терор ще не встиг дiстатися до найглибших пластiв нашоi iсторii – топонiмiки, бо на iх сторожi стояли рештки УПА. По схронах ще переховувалися партизани: саме в цей час, прочiсуючи лiси, винищувала iх «Червона рубаха» – каральнi енкаведистськi загони.

І як тiльки нас батьки пустили в таку дорогу – останнiх своiх синiв?! Дмитрового старшого брата розстрiляли нiмцi як заручника на коломийському еврейському кладовищi, мого брата спiймали в лiсi й засадили на п’ятнадцять лiт каторги у Воркуту, а ми пiшли стежками, де з-за кожного куща чекала на нас смерть – вiд бiльшовикiв, а чи вiд своiх, – збирати фольклор! Нашi батьки аж потiм спам’яталися, коли ми щасливо повернулися, i негайно вiдправили нас до Львова.

На вершинi Бiлоi Кобили ми читали вперше один одному своi вiршi. У Дмитровому уривку з поеми «Довбуш», незважаючи на збиту тему, я вловив свiжi iнтонацii, вправну ритмiку i позаздрив – в мене виходило кострубатiше, хоч Дмитро похвалив моi вiршi. Я сказав: «Ти будеш поетом, Дмитре, – i додав: – Я намагаюся писати прозу, але вона в мене надто черемшинiвська». – «Пиши новели, Романе, – нiби зрадiв Дмитро, що може сказати менi щире слово, – нема нiчого кращого, як короткi психологiчнi новели». (Коли я повернувся з армii i прочитав йому свiй «Бузькiв вогонь», який потiм принiс менi перший успiх, вiн вигукнув утiшно: «А що я казав тобi ще на Бiлiй Кобилi!»)

То було наше свято щиростi й зiзнання в найпотаемнiшому. Ми вперше вiдчули себе творцями – не в рiвень тодiшнiм рангам, а набагато вищими – i, втiшаючись виявленим у своiх душах здiбностям, пiдкорювали собi тодi i шум потокiв та гаджуг, i глибини диких iзворiв, застиглу бурю гiр, i жаб’евську улоговину, з якоi починаеться найбiльше в свiтi село, i хатки, що прилiпилися до кичер, мов ластiв’ячi гнiзда. Все тодi було наше, i ми були всесильнi, мов боги.

До центру Жаб’я, над Черемош, прибились аж на третiй день. Ми мали у своiх кишенях по п’ятдесят карбованцiв, тих прастарих грошей iз своiх стипендiй, i завернули iх додому: з нас не брали гуцули плати нi за iжу, нi за ночiвлю, от хiба що старий та немiчний газда попросив дужих хлопцiв нарiзати й наколоти дров. Нам спiвали пiснi молодицi, дiди розказували легенди, ми все те записували i йшли нетрями далi, поки в самому Жаб’i нас не затримали енкаведистськi патрулi й замкнули на пiв дня у пiдвалi сiльради. Вони кудись там дзвонили, з’ясовували, хто ми, а потiм наказали швидко «змотуватись» iз прикордонноi зони.

Саме сплавляли дараби Черемошем. Ми з Дмитром зайшли по пояс у воду, вчепились за останнiй плiт i так добрались до Криворiвнi, а звiдти через Франкову гору подались у бiк Брустор.

Тут на нас чекала смерть. Не встигли ми видряпатись на пологий хребет, як з маленькоi хмарки, що вмить набухла, як це часто бувае в горах, впала злива, а потiм вдарив град величиною у волоський горiх; полонина враз укрилася льодяною жорствою, ми йшли, застрягаючи у нiй по кiстки, промокли до нитки, а довкола – жодноi хати! Йти ставало дедалi тяжче, ми вже падали з нiг, а град з дощем не вгавав, довкруж стало темно, ми вже йшли навмання i просто-таки наткнулися на пастушу колибу, замкнену на колодку, тiльки дверцi на стриху були вiдхиленi. Я видряпався Дмитровi на плечi, щоб залiзти наверх, а потiм подати йому руку, i схопився рукою за щось холодне, залiзне.

Був це автомат ППШ, затиснутий мiж чобiтьми, я ще встиг побачити заросле чоловiче обличчя на сiнi, чоловiк мав заплющенi очi, вiн мiцно спав, – i я зрозумiв: криiвка!

Я знав, що за викриття криiвки – смерть. Притьмом зiскочив униз, схопив Дмитра за руку, i ми помчались навмання, наслухаючи пострiлiв. Бiгли, поки не звалились з утоми у якомусь яру.

Того ж лiта приблизно в такiй ситуацii загинув наш однокласник з Космача Василь Середжук…

Так хотiв Бог: ми мали жити. Може, тому сьогоднi вельми тяжкою працею вiдплачуемося за життя.

А подорож у гори… Нас з Дмитром багато чого нинi еднае, але та подорож, коли ми вирушали на пошуки Храму своiх душ, не мала нi крихти ганджу, i залишилась вона в нас найкращою згадкою пiд час гутiрок, чистим моментом побратимства, на сторожi якого стояли тодi поезiя i смерть.

Тепер – про consilium abendi.

«Ми разом не будемо закiнчувати унiверситету», – сказав якось вiдверто-погрозливо «Панчишин».

Я вiдчував уже свое приречення: 24 жовтня 1949 року був убитий Ярослав Галан, почалися масовi репресii студентiв. Та вiдступати я вже не мав куди – хiба зламатись перед «Панчишиним».

Убивство Галана буквально всiх спаралiзувало: хто, за що i з якою метою його вбив? Був комунiстом – та чи ж вiн один? Можна було дивуватися, як здужав вiн залишитись вiрним комунiстичним iдеям пiсля того, як його молоду дружину Анничку в 1937 роцi розстрiляли в Киевi бiльшовики, – але й за фанатизм нiхто нiкого ще не карав смертю. Писав ганебнi памфлети проти Папи Римського – ну й що: памфлети писали тодi всi, кому не лiньки, скiльки бiльшовицьких памфлетистiв довелося б знищити?

А що Галан був незалежний i не ходив на пальчиках перед комунiстичними бонзами, що своею участю в Нюрнберзькому процесi здобув певний авторитет хоча б у Львовi, що воював з руйнiвниками украiнськоi культури i захищав не тiльки газовi лiхтарi, а й картини i книги, якi тодi стосами спалювали на внутрiшнiх подвiр’ях музеiв i бiблiотек, що Галана не приймали в партiю i майже не друкували його творiв, а п’ес не ставили – про це знали всi.

Знали окремi люди, наближенi до Галана, що напередоднi вбивства йому наказали здати в НКВД револьвер i кудись подiлася його улюблена вiвчарка… А почерк, почерк убивства: чи не так само був убитий Троцький – сокирою по головi? А недавно в пресi з’явилося свiдчення про те, що убивця Галана Стахур, коли його вели на страту, закричав: «Я не вбивав, не вбивав Галана!» А ще е версii, що Стахура зовсiм i не розстрiлювали…

Історiя колись скаже свое слово, та я, залишаючи для себе право на помилку, переконаний, що вбивство Галана було продуманою акцiею Сталiна – Берii, в результатi якоi НКВД i партiя, позбувшись невигiдноi для них полiтичноi фiгури, отримали можливiсть розпочати в Галичинi нову хвилю репресiй. Це був маленький «львiвський рейхстаг». А пам’ятники Галановi поставили бiльшовики не за його лiтературнi заслуги, тi пам’ятники – то знаки боротьби з украiнською нацiональною iдеологiею, i тому iх треба знiмати. Я каюсь, що колись, пройнятий певною повагою до культурницькоi дiяльностi й освiченостi Галана, взяв участь у його глорифiкацii, забувши на мить, що вiн став уособленням запеклоi боротьби з украiнською незалежнiстю.

Пiсля похорону Галана в унiверситетi запало тривожне й гнiтюче затишшя: голоснi суперечки у нашiй групi припинилися, зате студенти чiтко роздiлилися на два табори, бiльший з яких помимо своеi волi очолив я за пiдтримки двох студентiв-фронтовикiв – Івана Денисюка та Сергiя Пущика, а менший – «Панчишин» за пiдтримки Миколи Грицюти та Володимира Здоровеги.

Тодi-то я й почув тi погрозливi слова вiд «Панчишина».

Я чекав грому. Та не було поки що чутно навiть передгрозового рокоту, i я, як нiколи дотодi, гарячково працював у бiблiотеках, намагаючись у такий спосiб втекти вiд дiйсностi.

Менi це не вдалося: 13 грудня 1949 року вдарив грiм у саму мою макiвку.

Тож треба: того ж дня на перервi знайшла мене лаборантка з iноземноi кафедри й повiдомила, що пiсля третьоi пари чекае на мене в такiй-то аудиторii професор Михайло Рудницький.

Рудницький?! Сам Рудницький чекае на мене? Хто ж я такий, що на мене чекае сам професор Рудницький?

З останньоi пiвпари я вийшов з аудиторii i побiг на четвертий поверх. Професор Рудницький тряс борiдкою, придивляючись до мене то скептичним, то поважно-прискiпливим поглядом, попросив сiсти i поклав передi мною стосик листкiв, на яких були списанi чужою рукою моi поезii, якi я вислав колись поштою академiковi Возняку.

«Ви iх писали?» – спитав.

«Так», – вiдказав я, мов на допитi.

«І ви вважаете, що це поезiя?»

«Не знаю, але…»

«То я мушу вам сказати, що iх нiхто не надрукуе. Чи, може, ви розраховували на iнше? Ви читали Бодлера, Верлена або Валерi? Не читали. А сонети Шекспiра? Та звiдки, коли не знаете англiйськоi мови. Про переклади не згадуйте, Шекспiра ще нiхто добре не переклав».

Професор передихнув, я весь напружився, мов пiдсудний пiд час оголошення вироку, i мовчав.

«У ваших поезiях, – продовжував Рудницький, – багато почуття i деяка технiчна вправнiсть. А життя не знаете. І тому вдаетеся до мiфологii й мiстики».

«Але ж Леся Украiнка…»

«Ого, не зовсiм скромна аналогiя!.. А ви вважаете, Лесю Украiнку всi розумiють? Ви перший не розумiете. Бо ж то треба знати те, що вона знала. Ви хоч трохи знайомi з мистецтвом? Не кажiть, бо – нi. Прийдiть колись оглянути мою колекцiю, i я б’юся об заклад, що найцiннiшi картини ви оцiните як найгiршi. Ви зараз пошлетеся на Стефаника. А на Стефаникових творах бiльшiсть розумiеться так, як ваша мама на шампанському… Але не занепадайте духом. Те саме, що зараз вам, я говорив не одному нинi вiдомому поетовi. Тепер вони гадають, що втерли менi носа, i до смертi самi собi не зiзнаються, що на поезii розумiються приблизно так, як я на китайських стравах. Отже, кажу, що з вас може вийти поет. Вибирайте собi добрих учителiв, багато читайте, а насамперед вивчайте мови. Нiхто нинi не хоче вивчати мов! Колись один професор знав iх десять, а нинi десять професорiв – одну. Це ж нацiональна трагедiя… Ну, йдiть, можливо, з вас колись будуть люди».

(Через багато рокiв пiсля цiеi розмови професор Рудницький аналiзував – сам на сам зi мною – мою першу повiсть «На краю ночi». Вiн розбив ii дощенту. Збентежений, я запитав, чи йому сподобалася бодай одна сторiнка. «Менi сподобалися всi 256 сторiнок, – вiдказав професор. – Бо якби нi, то я не прочитав би всiеi книжки». Отакий був наш професор!)

А тодi я вибiг з аудиторii – п’яний. Зi мною розмовляв професор Рудницький, учений-полiглот Рудницький, i не розчавив, а пiдбадьорив!

З п’яноi ейфорii вивiв мене голос Денисюка – вiн шукав мене:

«Йди в залу Коперника… Там курсовi збори, на тебе чекають».

Вiн був блiдий мов крейда.

Весь у тривозi й поганих передчуттях я зайшов до зали Коперника: там сидiла вся кафедральна професура, весь комiтет комсомолу i – наш курс. За кафедру вийшов «Панчишин» i без вступу посипав звинувачення на мою адресу.

Я не вiрив своiм вухам… Іваничук «поширював релiгiйну пропаганду», а на Великдень приходив на лекцii у святковiй одежi. Зривав полiтiнформацii. Агiтував проти вступу в комсомол. Індивiдуалiст, позбавлений чуття колективiзму – чи бачив хто, щоб вiн танцював з нашими дiвчатами? (Я був тодi закоханий в Данусю Хому i танцював тiльки з нею.) Потайки вивчае англiйську мову – для чого? Розколов курс. І так далi…

Тупо дивився я в обличчя викладачiв, сподiваючись побачити хоча б на одному тiнь обурення, протесту, адже я був у них круглим вiдмiнником. Нiчого не побачив: обличчя були затягнутi масками страху, тiльки академiк Возняк, який мав тiк, заперечливо похитував головою, i це мене трохи пiдбадьорювало.

«Панчишин» запропонував виключити мене з унiверситету за антирадянську поведiнку; менi тiеi митi здалося, що я вже дуже старий i професор Рудницький розмовляв зi мною десятки рокiв тому.

Я пiдвiвся i все, в чому звинувачував мене «Панчишин», заперечив. Аргументи моi були до смiшного грунтовнi: я атеiст (мав, на жаль, тодi такi переконання) i маю тiльки один костюм. Не пропустив жодноi полiтiнформацii тiльки тому, що цiкавився полiтикою. Обiцяю танцювати з усiма дiвчатами по черзi. Англiйську мову вивчаю для того, щоб ii знати. Курс розколов «Панчишин», який у кожному галичаниновi вбачае ворога радянськоi влади…

Я побачив на обличчях присутнiх глузливi посмiшки, я вигравав бiй, i якби пiд кiнець свого виступу не кинув самим дияволом пiдказаноi фрази: «Який грiх, який злочин ти покриваеш своею мерзенною поведiнкою, «Панчишин»?», може б, усе щасливо обiйшлося, та пiсля моеi реплiки схопився з мiсця наш курсовий куратор викладач Федiр Неборячок i, обiзвавши мене скритим ворогом народу, поставив пропозицiю «Панчишина» на голосування. Проте курс своею бiльшiстю проголосував проти мого виключення. Тодi Неборячок i «Панчишин» почали викликати на середину аудиторii кожного, хто голосував «проти», й запитували, чи хоче вiн учитися в унiверситетi. Пiсля такоi обробки всi, крiм трьох, проголосували «за». Залишилися зi мною Іван Денисюк, Сергiй Пущик i Ганнуся Сива. Їх теж виключили. Тiльки Івана Денисюка як iнвалiда вiйни потiм поновили.

Всi розiйшлися, а я сидiв i не хотiв нiкуди йти: не мав бажання бiльше жити, всi моi мрii в один момент згасли. Не вийшов з аудиторii теж i академiк Возняк. Вiн сидiв за столом бiля кафедри i далi заперечливо похитував головою, нiби осуджував ганебне судилище, якого ще не бачила досi альма-матер… Вiднинi вона бачитиме ще не таке: будуть тут виключати десятки студентiв, будуть тут i арештовувати, буде тут потiм каятися сам професор Рудницький, а доцент Василь Лесик, який напам’ять вивчив курс лекцiй iз «Вступу до лiтературознавства» i впродовж десяткiв рокiв патетично виголошував iх, не мiняючи й слова, скаже професоровi крилату фразу, яку пам’ятають в унiверситетi й донинi: «Михайле Івановичу, якби в те, що ви написали, загорнути оселедця, то ним отруiвся б навiть пес». Зазначмо, що Рудницький знав чотирнадцять мов i був найкращим знавцем захiдноевропейськоi лiтератури…

Академiк Возняк, перед тим як вийти з аудиторii, сказав менi: «Якщо ти любиш Украiну, то все зроби для того, щоб залишитися в нiй».

Я потiм написав скаргу на несправедливе судилище першому секретаревi комсомолу Михайлову. Була створена комiсiя, i менi дозволили вiдвiдувати лекцii. Та не надовго. «Панчишин» органiзував запит про мене в коломийське НКВД, звiдки прийшло повiдомлення, що мiй брат репресований, в чому я в своiй бiографii пiд час вступу до унiверситету не зiзнався.

Мене викликав до себе ректор Савiн i наказав назавжди залишити стiни унiверситету. На другий день я пiшов у вiйськкомат, розказав там усе по правдi, i мене забрали в армiю. Так я ще раз уникнув тюрми. За чотири роки, пiсля смертi Сталiна, демобiлiзувався i був поновлений на другий курс.

А ще, коли я служив у армii, iз листа моеi сестри Наталки дiзнався, що виключили з унiверситету i «Панчишина».

Було так. Великий погромник секретар комiтету комсомолу Череповський майже щодня проводив збори студентiв, що тривали до пiвночi, i щоразу когось виключали. А коли вже не стало жертв, вiн сказав: «Признавайтеся самi, хто мае грiх перед радянською владою, ми все знаемо. Все знаемо! Зiзнавайтеся, поки не пiзно, i вам буде прощено».

Тодi пiдвiвся «Панчишин» i сказав:

«Я був в УПА».

І дивно: йому потiм було-таки прощено, вiн закiнчив унiверситет.

То чому ж ви, пане «Панчишин», не признаетеся привселюдно – чому вам було прощено? Врятуйте хоча б руiни храму душi своеi!




7


Московсько-бiльшовицька iмперiя, яку я колись в одному iнтерв’ю назвав стодолою i це ймення прийнялося в полiтичному жаргонi, остаточно розвалилася 8 грудня 1991 року, коли в Мiнську було ухвалено кравчукiвський варiант Спiвдружностi незалежних держав. Колос, який здавався незмiрно могутнiм i таки насправдi десятки рокiв потрясав свiтом, стояв на глиняних ногах, i ахiллесовою п’ятою була в нього Украiна: недарма ж виморював ii голодом Сталiн, а команда Брежнева нагально русифiкувала, намагаючись перетворити велику нацiю в населення, знеособлений народ; кожен тиран як тiльки мiг дбав про те, щоб Украiна, залишившись багатою i людно заселеною землею, втратила назавше свое родове iм’я.

Та ось нацiя пробудилася. Власне, не прокинулася, бо й не спала – пiдвела голову. Ми нiколи не будемо знати, за що Бог так довго карав Украiну, – менi здаеться, що вiн на одну Божу мить забув про неi i тривала ця мить кiлька вiкiв; проте мав-таки Господь в полi зору наш край, коли роздiлив його на частини i не залишив украiнський народ гуртом в однiй неволi.

Якби вся Украiна опинилася пiд Росiею, вона б давно уже загинула, зденацiоналiзована валуевими, столипiними, сталiними, брежневими i, зрештою, горбачовими: ii задушила б русифiкацiею i фiзичним мором Московiя. Бог залишив частину Украiни – Галичину – в легшiй, австрiйськiй i польськiй неволi, де панувала скупа, а все ж таки елементарна демократiя, i в нiй мали можливiсть вирости духовнi й полiтичнi провiдцi – Іван Франко, Мирон Тарнавський, Богдан Лепкий, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Михайло Горинь. Такi провiдцi нашоi нацii могли визрiти тiльки в Галичинi, яка стала украiнським П’емонтом. Не столицею, нi, наша столиця може бути тiльки в Киевi; зрештою, сам Гарiбальдi йшов своiм визвольним походом з П’емонта на Рим.

Кiлька рокiв тому повiяв новий весняний вiтер з галицького заходу на всю Украiну. Спочатку у Львовi створилося Товариство украiнськоi мови «Просвiта», вiд якого покотилася перша хвиля нашого вiдродження; у Львовi було засновано перший осередок РУХу – найбiльш популярноi полiтично-громадськоi органiзацii, яка пiдготувала демократичнi вибори i створила в украiнському парламентi першу опозицiю – Народну Раду, котра врештi-решт вирiшила полiтичну долю Украiни; 22 сiчня 1990 року зi Львова аж до Киева протягнувся живий людський ланцюг, який пригадав усiй Украiнi ii символiку i ствердив iдею едностi украiнських земель; з Галичини й досi розходяться по всiй Украiнi полiтичнi мiсiонери, i в Галичину на Рiздво i Великдень з’iжджаються з усiх кiнцiв Украiни, мов до Мекки, учнi, студенти, робiтники, вчителi…

Не бурчiть на мене, галичанина, моi дорогi схiдняки, почекайте хвилинку – я зовсiм не хотiв вас принизити. Така вже наша реальнiсть, що украiнське вiдродження завжди йшло iз заходу, проте я водно був лютим ворогом галицького сепаратизму, бо знаю: головна сила незалежноi Украiни – на сходi, i нема твердiшого украiнського патрiота, нiж прозрiлий схiдняк. Помiркуймо лише: сьогоднi одним iз духовних провiдцiв нацii е зрусифiкований колись уродженець Донецька Іван Дзюба, а з полiтичних – затятий комсомолець з Телiженець Іван Драч. Не кидаймо каменем у людину за те, ким вона була: думаймо, хто вона е нинi i що робить для Украiни. Хто дав останнього штурхана iмперськiй стодолi? – колишнiй партократ, а нинi Президент Украiни Леонiд Кравчук!

Тiльки не допускаймо до себе патрiотичноi ейфорii, не забуваймо анi на мить слова Тараса Шевченка: «Правда ваша, Польща впала та й вас роздавила».

Остання в свiтi iмперiя валиться, та уламки ii тяжкi. Страшна й нахабна украiнофобiя, яка завжди була стрижнем iмперського московського месiанства, спалахнула сьогоднi блудним полум’ям в Росii: вона, бач, не мислить себе без Украiни, вона мусить мати колонiю, житницю, рабiв, бо, зайнята ремеслом завойовництва, вiдучилася сама працювати. Та Росiя, яка е власне Росiею, – колишне Московське царство – заросла бур’яном, там села зяють чорними ямами розбитих вiкон, там животiють – на багатiй землi – напiвголоднi люди, так правдиво описанi у творах заклятого шовiнiста Василя Белова, якi, замiсть працювати й видобувати iз своеi землi матерiальнi й духовнi скарби, ходять Москвою з плакатами, на яких написано: «Борис, заставь хохлов накормить Россию!» До якоi ганьби й самоприниження дiйшов талановитий народ, керований iсторичними й нинiшнiми полiтичними горепровiдцями! А звiдси – сьогоднiшня економiчна блокада Украiни, а звiдси – погроза демократа Єльцина: вдарити атомною бомбою по хохлах…

«Ах, ах, – закликав колись Керенський, – не вiдривайтесь, брати украiнцi, вiд спiльноi батькiвщини, не розвалюйте спiльного вiйська!» «Ах, ах, – бiдкався недавно Горбачов, – не рассоединяйтесь, нельзя же резать по живому!» «Що ви, хiба може Украiна iснувати сама по собi, вона ж не мае таких сил!» – волав з трибуни украiнського парламенту народний депутат Украiни Олександр Мороз. «Украина – вообще не нация, а ветка русского тысячелетнего народа!» – втрачае глузд автор редакцiйноi статтi в газетi «Литературная Россия».

Спам’ятайтеся! Тисячу рокiв тому вас ще не було. Московське князiвство, територiя якого нинi забута вами самими, Московське князiвство, в iсторичнi межi якого ви, що розповзлися по всьому свiту, ранiше чи пiзнiше вернетесь i розкопаете свою землю i станете нормальною, не iмперською нацiею, – народилося значно пiзнiше… Панове росiйськi шовiнiсти Бурбулiс, Бабурiн, Руцькой i Солженiцин, спам’ятайтеся самi i спам’ятайте свiй народ: ваша iмперська психологiя нiколи не дасть розвинутися його матерiальним i духовним силам, ви зможете стати багатими тiльки вдома. Коли ж ви це нарештi втямите?

Як полюбляла казати Ірина Вiльде: «Тепер я запитую сама себе».

«О люде османський! Коли тобi стане досить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш на чужi землi, не розоравши своеi, чому не нагодуеш власним багатством рiдних дiтей, а примушуеш iх голодними рискати по чужих полях i дарма проливати сусiдську кров? Коли ти вгамуеш свою захланну спрагу? В тебе е сьогоднi влада, i ти сваволиш. Хто ж захистить тебе вiд Божоi помсти, коли вона прийде? А прийде. Сповнюеться вже круг вiкiв, i ти вернешся туди, звiдки прийшов, виконавши свою страшну мiсiю на землi. Вернешся, осуджений свiтом» («Мальви», 1968).





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/roman-ivanichuk/blagoslovi-dushe-moya-gospoda/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Рада про вигнання (лат.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения